Ініціатива карається — ця істина давно відома й багато разів перевірена на практиці. Правда, методи покарання бувають різними. Як, для прикладу, поставити на місце занадто ініціативну жінку? В Чопі над цим питанням не дуже заморочувалися, а застосували давній прийом — кулаком в обличчя, а далі ногами по тілу. Щоб знала, як втручатися не у свої справи!


«НЕ НАША КОМПЕТЕНЦІЯ…»

Ця невесела історія показує, до чого може призвести наполегливе бажання щось змінити у своєму місті. Вражає не сам її фінал (подумаєш — побили людину, кого цим сьогодні здивуєш?), а те, що потерпіла — жінка, посадова особа, заступник міського голови. Лариса Ступак тривалий час намагається покласти край гральному бізнесу, через що вступає в конфлікт із правоохоронцями. Вона впевнена, що боротьба з «однорукими бандитами» і брутальний напад мають причинно-наслідковий зв’язок.

— За останні два роки було багато спроб закрити в нашому містечку гральний бізнес і це постійно призводило до протистояння з міліцією, — розповідає Лариса Ступак, заступниця міського голови Чопа. — Я би виділила кілька таких конфліктів, про які варто розповісти детальніше. У кінці 2011 р. міський голова утворила комісію на чолі зі мною для обстеження закладів торгівлі щодо готовності до Євро-2012. До її складу ввійшли представники міліції, податкової, санепідемстанції тощо. Під час обстеження закладів ми виявили кілька нелегальних залів гральних автоматів. Один із них — прямо напроти мерії. На час нашого візиту там були 32 автомати, 10 із яких працювали. Комісія склала акт і направила в міліцію для вжиття заходів. І знову нічого! Через якийсь час збираємо в мерії спе­ціальну нараду, на яку викликали начальника міського відділення міліції, й питаємо — чому нічого не робиться? Ось що він сказав: «Слід розрізняти, що таке гральний бізнес, а що гральні апарати. Щоб закрити це, треба ще одну комісію з представниками СБУ й прокуратури…» Намагаємося пояснити, що боротьба з гральним бізнесом — це компетенція саме міліції, якій ми дали конкретні адреси й підписали акти. Врешті-решт, домовилися дати міліції ще 20 днів і потім знову зібрати нараду. Але за той час начальника відділення поміняли, тому ніхто не прийшов. Крім згадуваного комісійного акта щодо грального залу напроти мерії була ще маса заяв і звернень. І нічого! Зал працює по сьогодні, я щодня бачу з вікна свого кабінету, як туди через задні двері заходять люди…

Однак це ще не все. Є в Чопі один торговий заклад, який став уже своєрідною «притчею во язицех». Він не зареєстрований, не має жодних дозвільних документів, не платить податків. Усі знають, що тут продають безакцизне спиртне й наркотики, грають на автоматах. Заклад розташований у спальному районі й відчинений тільки вночі. На нього є купа скарг від мешканців сусідніх багатоповерхівок, які через постійний крик, бійки, галас не можуть спокійно спати. В мерію скаржилися навіть працівниця райвідділу міліції та колишній працівник СБУ, депутат міськради, котрі там живуть. Чому в мерію? Бо численні заяви в міліцію нічого не дають. Що може зробити міськрада? Я неодноразово організовувала нічні рейди з числа працівників мерії та депутатів. Приходимо туди, бачимо гучний балаган, викликаємо міліцію. Та приїжджає й починає вмовляти власницю: «Ну, Машо, ну закрийся нарешті, стільки мороки через тебе…» Маша обіцяє закритися, міліція їде, заклад працює далі. І так по новому й новому колу. В лютому минулого року я особисто написала на цей заклад три заяви за одну ніч — міліція тричі приїжджала, Маша тричі обіцяла закритися, а заклад і далі працював. Одного разу приїжджала навіть опергрупа з райвідділу. Оперативники покрутили в руках пляшки зі спиртним без акцизних марок і поклали на місце. В зал гральних автоматів вони не зайшли, бо він був зачинений, а Маша сказала, що забула ключ вдома. Було складено акт, взяті пояснення від присутніх — і все! Заклад і досі працює. Мої спроби домогтися реакції на численні заяви (одна я тільки написала їх сім) не дали ніякого результату. Минулого року про цей заклад написала місцева газета. Видно, міліцію це зачепило і вона вирішила взятися за мене — почала складати протоколи про адмінпорушення.

Перший протокол відносно Л. Ступак склали на підставі заяви мешканки Чопа, яка стверджувала ніби заступниця мера нецензурно висловлювалася в магазині. Чоп — маленьке містечко, Л. Ступак знає практично кожного мешканця, тому швидко знайшла заявницю — дівчину-угорку, котра майже не розмовляє українською й російською. Коли їй переклали її ж заяву, дівчина вигукнула: «Я такого не казала!» Суд визнав протокол незаконним. Поки його розглядали, проти заступниці мера склади другий протокол — що вона пошкодила двері й перешкоджала підприємницькій діяльності. Заявниця — власниця того самого нічного закладу! Те, що масивні двері досі справні (їх практично неможливо пошкодити, тим більше жінці), а сам заклад нелегальний, міліцію не збентежило. Суд також визнав протокол незаконним, зараз справа в апеляції. Затим був третій протокол, також від власниці нічного закладу, ніби заступниця мера матюкалася й погрожувала їй. Оскільки Л. Ступак постійно була там зі свідками, які запросто спростували би ці звинувачення, міліція навіть не передала протокол до суду.

УДАР В ОБЛИЧЧЯ ВІД МАЙОРА МІЛІЦІЇ

— Паралельно мені почали передавати через різних знайомих «привіти», — продовжує Л. Ступак. — Наприклад, щоб я обережніше їздила велосипедом на роботу, бо ще випадково зіб’є машина. Щоб не з’являлася в місті вночі. Щоб подумала про сина, якому можуть підкинути наркотики… Зате гральним бізнесом ніхто й не думав займатися. У листопаді минулого року стався ще один інцидент із міліцією, під час якого вже не обійшлося без застосування фізичної сили. Пізно ввечері ми з чоловіком їхали до мами, як раптом у центрі міста до машини підбігає знайомий хлопець із криком: «Допоможіть!» Виявилося, що на нього напав хуліган — громадянин Росії, молодий хлопець, який останні кілька років — гроза Чопа. Хлопець коли вип’є, стає неконтрольованим, від нього постраждала купа людей — то голову комусь розіб’є арматурою, то «розочкою» поріже. Після кількох затримань його давно мали видворити з України, однак міліція цього не робить. Переконую хлопця сісти в машину і їхати в міське відділення писати заяву. Він відмовляється — боїться, що міліція все одно нічого не зробить, а той його потім уб’є. Через кілька хвилин наш знайомий виходить із машини і в цей момент із кафе вибігає той самий хуліган і нападає на нього. Прибігаю на допомогу, намагаюся напоумити дебошира. Той п’яний хапає мене за плече, тягне вниз і кричить: «На коліна!» З машини прибігає чоловік і відтягує його. Дзвоню в міліцію й прошу терміново приїхати. Приїжджають два міліціонери, котрі стають збоку, дивляться, як двоє чоловіків намагаються втихомирити хулігана, й кажуть йому: «Ну, ти — чуєш, не бикуй! Іди додому». «І це все?» — обурююся. «А що ми можемо, якщо його на день міста 15 «беркутівців» ледве втримали? Тут опергрупу треба». Врешті-решт хуліган спокійно йде геть, а міліціонери від’їжджають. Вранці ми з тим хлопцем і його мамою знову прийшли в міське відділення, щоб написати заяву на хулігана. Коли я почула, що його так і не затримали, попросила папір для ще однієї заяви — про бездіяльність міліції. Мені відмовили — сказали, що у зв’язку з новим КПК треба спеціальні бланки (як з’ясувалося згодом — це брехня). Прошу бланк — не реагують. Нас дві години протримали у відділенні, нічого не роблячи. Врешті-решт я ввімкнула свою фотокамеру в режим відеозйомки й стала вкотре просити бланк. Із чергової частини виходить майор, котрий також знімає мене своїм мо­більником, а потім раптово вибиває фотокамеру з моїх рук. Я тримала її біля очей, тому він зачепив і обличчя. І став викручувати руку, намагаючись забрати камеру. Оговтавшись від шоку, що мене вдарив офіцер міліції, починаю кричати. З кабінетів виходять інші міліціонери й байдуже дивляться на цю картину. Нарешті з’являється начальник відділення, розбороняє нас і запрошує мене в кабінет. Пояснюю, що сталося, а він у відповідь піднімає телефонну трубку й наказує: «Викличте опергрупу, будемо вилучати фотокамеру за незаконне знімання». Тоді я мовчки встала й пішла з відділення. Через кілька годин віднесла заяву в обласну прокуратуру щодо бездіяльності міліції в затриманні хулігана. А через кілька днів, ско­піювавши відеозапис із чергової частини на диск і виклавши його в Інтернеті, знову прийшла в обласну прокуратуру, щоб подати заяву про напад на мене офіцера міліції. Заяву так і не прийняли. Тоді був День прокуратури, можливо, там було не до «різних скаржників». Жінка, що приймала мене, поводилася дуже зверхньо: «Що ви хочете? Господи, скільки вас тут ходить. І кожному прокурора подавай… Та йдіть звідси!» Після чого вийшла в інший кабінет. Я подзвонила на гарячу лінію в Генпрокуратуру. Там не могли повірити, що від мене відмовилися прийняти заяву й просто вигнали. Пообіцяли все з’ясувати й передзвонити, але так і не передзвонили. Пізніше я подала заяву на майора міліції в міжрайонну прокуратуру. Звідти надійшла відповідь, що матеріали передані в райвідділ міліції для службової перевірки. І все! На інші спроби зрушити справу не було ніякої реакції. Я усвідомлюю, що подібні речі не можна залишати просто так, адже якщо міліціонер дозволяє собі вдарити заступника мера, то що він робить із простими бабусями? Тому після кількох місяців мовчанки правоохоронних органів подала на майора до суду.

«ВСЕ МІСТО МОВЧКИ СПОСТЕРІГАЄ — ХТО КОГО»

Саме в цей час, у лютому, я стала помічати в нашому під’їзді дивного молодого чоловіка. Він з’являвся вранці, коли я йшла на роботу, завжди був у капюшоні й стояв так, щоб неможливо розгледіти обличчя. Одного разу, під­німаючись назустріч, він із викликом зачепив мене плечем. Його бачили й інші сусіди, я була впевнена, що хлопець зняв квартиру в нашому будинку. Напад стався 7 березня. Коли я вранці виходила на роботу, цей хлопець знову вийшов назустріч і, порівнявшись зі мною, несподівано з усієї сили вдарив мене у вухо! Я відлетіла до стінки й сповзла вниз, тоді він, не кажучи й слова, з люттю почав копати мене по всьому тілу. Я почала кричати: «Допоможіть!», але він не звернув на це уваги. Тільки коли біля під’їзду почулися чиїсь кроки, вискочив і побіг через двір. Я схопилася на ноги й кинулася вслід. У дворі стояли моя колега з чоловіком і сусіди — всього семеро чоловік. Вони бачили хлопця, що пробіг за кілька метрів, але наче заціпеніли й стояли без руху. Я з криком намагаюся наздогнати нападника, він забігає у вузький прохід між будинками і тут із-за рогу виходить чоловік середніх років і загороджує мені дорогу. «Ви бачили того хлопця? — питаю, налетівши на нього. — Він тільки що напав на мене!» «Га? Що? Не бачив, не знаю…» Він відступився й пішов, лише коли хлопець зник. Уже потім я зрозуміла, що це був спільник, який затримав мене… Приїхала міліція і я попросила всіх свідків не розходитися, щоб дати пояснення. Міліціонери посадили мене в машину — хотіли проїхатися по сусідніх вулицях, чи не впізнаю когось. Але мені стало погано, тому довелося їхати в лікарню. Поки там надавали допомогу (лікарі діагностували струс мозку і численні садна, забої, синці), міліціонери випитували про напад і я, наскільки могла, відповідала. Цими поясненнями й обмежилися спроби затримати злочинця за гарячими слідами. Наступного разу мене викликали в райвідділ аж через два тижні. Я поцікавилася, чому так пізно. «До мене справа надійшла тільки вчора, — відповів слідчий. — Але за цей час робота проводилася». І показує товсту папку. Прошу подивитися і він із неохотою погоджується. Це були письмові опитування мешканців Чопа, серед яких я з подивом побачила імена своїх сусідів, котрі вже роками не живуть у місті, хоч усе ще зареєстровані в нашому будинку. Один давно виїхав у США, інший в Угорщину, ще один 10 років тому переїхав до Києва. Питаю, як могли опитати цих людей, і чую у відповідь: «Може, по телефону…» Батько хлопця, котрий давно перебрався до Києва — мій колега. Зразу подзвонила йому й попросила з’ясувати, чи опитувала міліція сина. Він віддзвонив через п’ять хвилин: «Я питав сина — ніхто його не опитував». «Ну, по-всякому може бути,..» — зреагував на це слідчий. Зате сімох чоловік, що стояли у дворі й бачили нападника, міліція не опитала! Питаю, чому, і знову чую: «До мене справа потрапила тільки вчора…» Цих сімох свідків не опитали навіть через тиждень після моєї розмови зі слідчим… За минулий рік я написала в міліцію 14 заяв — усі вони були гострими. Більшість стосувалася грального бізнесу і не отримала ніякої реакції. Крім того, я суджуся з міліцією через незаконні адмінпротоколи, напад чергового майора… Чудово знаю, як ставиться до мене міліція, тому впевнена, що вона й не намагатиметься по-справжньому шукати злочинця. Їй це не треба…

Розслідуванням нападу на Л. Ступак займається Ужгородський райвідділ міліції. Порушено кримінальне провадження за попередньою кваліфікацією — спричинення легких тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу). Як розповів авторові матеріалу перший заступник начальника Ужгородського РВВС, начальник слідчого відділення Олександр Бондарчук, розглядаються два мотиви злочину — хуліганство або напад, пов’язаний зі службовою діяльністю. Міліція провела подвірні обходи й опитала фактично третину мешканців Чопа. У тому числі й свідків, які бачили нападника (дійсно, того ж дня, коли журналіст домовлявся про коментар у міліції, 4 із 7 свідків опитали, це сталося через 22 дні після нападу). Однак детально описати злочинця вони не змогли, тому скласти фоторобот неможливо. Натомість зроблено орієнтування за статурою й одягом. Наскільки вдалося міліції просунутися в розкритті злочину, О. Бондарчук повідомити відмовився через таємницю слідства. Справа перебуває на контролі Ужгородської міжрайонної прокуратури.

— А що з заявою про інцидент у черговій частині Чопського відділення?

— Цим займається прокуратура району. Моя думка — там особисте… Можу категорично сказати, що це не пов’язано з нападом.

— А зали з гральними автоматами, щодо яких були заяви?

— Ці заяви були минулого року, по них виїжджали наші слідчо-оперативні групи. У приміщеннях, на які вказувала Л. Ступак, нічого не виявили…

Журналіст намагався взяти коментар і в Ужгородського міжра­йонного прокурора Івана Царя. Цей коментар був би особливо цікавий з огляду на те, що прокурор — чоловік мера Чопа Галини Цар, безпосередньої керівниці Лариси Ступак. Тому він не може не бути в курсі справи про ситуацію з гральним бізнесом у місті. Прокурор за п’ять хвилин міг би розібратися з інцидентом у черговій частині Чопського відділення міліції, тим більше, що в Інтернеті доступний відеозапис події (на ньому Л. Ступак ввічливо, спокійним голосом просить дати їй бланк, на це виходить майор міліції, щось пояснює, а затим — різкий помах руки, звук удару й камера відключається: http://www.youtube.com/watch?v=8TH0_ft7BUQ). Нарешті прокурор міг би (і зобов’язаний!) проконтролювати, щоб розслідування нападу на Л. Ступак проводилося належним чином. Було би бажання. І. Цар двічі перекладав зустріч із дня на день, нарешті призначив конкретний час, однак коли журналіст прийшов у прокуратуру, секретарка сказала: «Іван Іванович щойно кудись пішов». Подальші неодноразові спроби зв’язатися з І. Царем по мобільному телефону були безрезультатними — прокурор просто не брав трубку.

— Для чого вам потрібні ці протистояння? — ставлю Ларисі Ступак запитання, яке напрошується з початку нашої зустрічі. — Адже особисто вас гральний бізнес не зачіпає. Так само, як не зачіпав хуліган, що напав на того хлопця…

— Дійсно не зачіпає. Просто в мене такий характер, така «фішка» — добиватися справедливості у всьому (і не тільки з гральними автоматами). Знаю, що це пахне юнацьким максималізмом, але мені 52 роки й іншою я не буду. Дуже багато людей попереджали — не лізь туди, це небезпечно. За великим рахунком, особисто мені це не треба — у мене був час проаналізувати ці речі. Але я бачу, як страждають мої подруги, в котрих діти крадуть золоті прикраси, здають у ломбард і програють усі гроші. Як їхні батьки залишають у гральних залах свої пенсії. Коли в мерію приходить жінка й каже: «Зробіть щось, бо батько уже все з хати виніс», то я не можу на це не реагувати. Якщо мер утворює комісію для перевірки закладів, то зроблю все, що маю зробити, а не напишу відписку, як 90 відсотків чиновників. І так само буду примушувати виконувати свою роботу правоохоронців…

— Ви відчуваєте якусь підтримку як заступник міського голови?

— Важко про це судити… Коли прошу колег піти в нічний рейд, не всі, але йдуть, а потім пишуть пояснення. Хоча заяви в міліцію подавала тільки я. Розумію людей, які не рвуть на собі сорочку й не лізуть на амбразуру. Але вважаю, що живу правильно. Незважаючи на весь бруд, який вилили на мене в Інтернеті, на демонстративну бездіяльність міліції, на напад. Хай вони думають, що залякали мене. Але мені не страшно, бо я права. Нелегальний бізнес має бути закритий. Не кажу — зробіть це по всій Україні. Чоп — маленьке містечко, тут усього дві центральні вулиці, дев’ять тисяч населення. Я знаю всіх дітей, вони виросли на моїх очах. То хай хоча би в моєму місті цього не буде… Я зі своїх податків утримую міліцію, то за те, що хотіла подати заяву, вийшов майор міліції і вдарив мене? А інші майори й полковники його прикривають? Хіба це припустимо? Я не можу так просто подарувати це й не збираюся. Зараз усе місто мовчки спостерігає — хто кого. Усі знають мій непростий характер і всі причаїлися й спостерігають…

— Який, по-вашому, можливий вихід із ситуації? Що буде далі?

— Поки в місті не буде таких відчайдушних і принципових, як Ступак, котрій і в нічний рейд не страшно піти, і дістати в під’їзді струс мозку — нічого не буде. Я не відчуваю, щоб хтось став пліч-о-пліч. Поки лежала в лікарні, жоден із міських депутатів не подзвонив і не поцікавився, як справи. Кожен настільки наляканий, настільки впевнений, що його це не стосується, що це проблема Ступак і її довгого носа… «Як добре, що я не такий» — думають вони. Але я не впевнена, що їх це не стосується. Бо о 4-й ранку бачила їхніх дітей у нічному закладі за дуже непривабливими заняттями. Те, що сталося, Ступак якраз не стосується — вона свої інтереси не вирішувала. Можете спитати будь-кого в місті, навіть моїх недоброзичливців, і кожен скаже, що я хабарів не беру, «питань» не вирішую. Якби на мене було хоч щось, давно притягнули би до кримінальної відповідальності. Я живу в звичайній «двушці», алкоголь не вживаю зовсім, а на роботу їжджу на велосипеді. Мій син постійно каже: «Для чого тобі ця боротьба, хіба не можна якось простіше все сприймати?..» Ну, можна простіше — посидіти на кухні, обговорити владу, подлубатися в носі. Але я так не можу. І прекрасно розумію, що це може погано для мене закінчитися. Тому маю тільки один вихід — говорити про все, щоб почуло якомога більше людей. Іншого виходу немає…

Володимир Мартин, «ДТ», фото автора