На Закарпатті двоє вербувальників донорів людських органів
засуджені до позбавлення волі з випробувальним терміном.

Важкі життєві ситуації штовхають на безрозсудні вчинки, які потім неможливо виправити. Щось подібне сталося на Закарпатті — в історії про продаж нирок переплуталися і відчай через важку хворобу, і жадібність у прагненні заробити на чужій біді, і жаль за втраченим здоров’ям. А закінчилося все обвинувальним вироком.

Рахівський районний суд розглянув два епізоди про торгівлю людськими органами, які сталися ще в 2007 році. Документуванням матеріалів цієї тяжкої й заплутаної справи займалося слідче управління УМВС у Закарпатській області. Як показало розслідування, в обох випадках єдиною причиною, що змусила людей продати свої нирки, стало банальне безгрошів’я.

СПОЧАТКУ ГІСТЬ ПОЦІКАВИВСЯ, ЧИ НЕ ХВОРІВ ХЛОПЕЦЬ СЕРЙОЗНИМИ ХВОРОБАМИ
І ЯКА В НЬОГО ГРУПА КРОВІ

Перший потерпілий у кримінальній справі — мешканець Рахова Михайло Штефій (у той час йому було 23 роки). Хлопець виріс у неповній сім’ї, яку доймала постійна нестача грошей. Щоб утримувати себе й матір, він навіть не закінчив школу, а відправився на заробітки. Кілька заробітчанських поїздок у інші регіони України й Росію виявилися невдалими — з робітниками просто не розрахувалися. Тому в останні кілька років Михайло влаштувався наймитом у с. Тересва Тячівського району — працював по господарству, допомагав ремонтувати машини і т. ін., за що мав дах над головою, їжу й нерегулярну зарплату. До хазяїна періодично навідувалися знайомі роми з Рахівського району. В одного з них — 49-річного Миколи Ковача, брата ромського барона, були серйозні проблеми зі здоров’ям. Він народився з однією ниркою, яка почала відмовляти, і лікарі попередили, щоб вижити, треба терміново шукати донора. Ніхто з родичів для пересадки нирки не підійшов, тоді ром і звернув увагу на наймита свого знайомого. Спочатку він «між іншим» поцікавився, чи не хворів Михайло якимись серйозними хворобами і яка в нього група крові. А потім відкрито запропонував купити нирку «за щедру плату». На всі ці пропозиції Михайло відповідав категоричною відмовою, однак хворий ром продовжував умовляти погодитися хоча би пройти аналізи на сумісність. А коли вони дали позитивний результат, «дотиснув» і до продажу нирки, за яку пообіцяв десять тисяч доларів. Пізніше хлопець розповів на слідстві, що в той час перебував у дуже скрутному становищі — мати захворіла, а грошей на лікування не було зовсім. За українським законодавством трансплантація органів можлива лише між близькими родичами. Цю проблему М. Ковач вирішив так — ромський барон написав довідку, що М. Штефій доводиться хворому племінником, а в сільраді цей «документ» завірили печаттю.

У липні 2007 р. в Інституті хірургії та трансплантології ім. О. Шалімова ліву нирку М. Штефія пересадили його «дядькові». Перед операцією хлопець просив заплатити обіцяні десять тисяч доларів, проте хворий домігся відстрочки, пояснивши, що гроші необхідні для операції. Після трансплантації він дав «племінникові» двісті доларів на дорогу додому, а також переоформив на нього свої 1,5-річні «Жигулі»-сімку, які оцінив у сім тисяч доларів (при тому, що нова машина коштувала в той час 4 600 доларів). Ніякої користі від «Жигулів» хлопцеві не було — по-перше, родичі М. Ковача й далі заробляли на ній, використовуючи як таксі, а по-друге, продати машину виявилося неможливо, оскільки вона була куплена в кредит і перебувала в банківській заставі . Після неодноразових нагадувань про обіцяну плату машину взагалі забрали, а з донором почали розраховуватися окремими «траншами» — то 400 доларів, то 1000 гривень, то користованою мобілкою. Всього хлопцеві заплатили близько шести тисяч доларів.

— На час розгляду кримінальної справи в суді (після трансплантації минуло майже чотири роки) пересаджена нирка вже перестала діяти, — розповідає суддя Рахівського районного суду Марія Марусяк, що розглядала справу. — Підсудний М. Ковач по кілька разів на тиждень проходив процедуру гемодіалізу в лікарнях і пересувався лише з допомогою дружини. Було видно, що він дуже хворий. Згідно зі свідченнями лікарів (у справі є їхні висновки), пересаджена нирка функціонувала, як штучна — вона витримала лише три роки замість належних п’ятнадцяти. Підсудний і сам висловив підозри, що йому пересадили не донорську, а штучну нирку. Однак ця обставина не була предметом розгляду суду. М. Ковач повністю визнав провину, розкаявся і пояснив, що пішов на злочин, щоб врятувати своє життя. Потерпілий М. Штефій не висував до нього ні матеріальних, ні моральних претензій, я кілька разів перепитувала його про це. Оскільки підсудний — інвалід 1-ї групи, виховує вісьмох дітей (п’ятеро з яких неповнолітні), проживає в скрутних матеріальних умовах, суд застосував до нього ст. 69 Кримінального кодексу (призначення покарання нижче за нижчу межу, передбачена за злочин). М. Ковач визнаний винним у торгівлі людьми (ч. 3 ст. 149), підробці та використанні свідомо підроблених документів (ч. 1, ч. 3 ст. 358 Кримінального кодексу) і засуджений до п’яти років позбавлення волі з випробувальним строком на три роки. Це значить, що засуджений залишається на волі і якщо протягом трьох років не скоїть нового злочину, його судимість буде погашено.

«Я ПЛАТИВ СТРАШНІ, ВЕЛИЧЕЗ¬НІ ГРОШІ! ВСЕ ПРОДАВ, ЩОБ ВИ-¬
ЖИТИ, А МЕНЕ ЩЕ Й СУДИЛИ...»

Потерпілий у справі Михайло Штефій працює в Рахові на складі... вантажником. Хоча лікарі попереджали — піднімати йому можна щонайбільше 10 кілограмів!

— У мене просто немає виходу, — пояснює хлопець, котрого я відпросив із роботи на кілька хвилин. — Треба заробляти на життя, а іншої роботи мені не знайти.

— Тобі не заплатили обіцяних грошей, то чому ти сказав у суді, що не маєш претензій до Ковача?

— Так, мені не доплатили чотири тисячі доларів. Але я точно знаю, що цих грошей уже все одно не отримаю. Крім того, хотілося, щоб усе швидше закінчилося. Начальству не подобалося, що я постійно то в міліції, то в суді, мене навіть хотіли звільнити.

— Отримані гроші хоча би пішли на користь?

— Частину віддав мамі, собі речі купив. А після операції утримував нас обох, бо не міг працювати. Тепер трохи жалкую, що погодився на все це, але тоді дуже потрібні були гроші — віддати борги, на ремонт у кімнаті гуртожитку.

— Як почуваєшся з однією ниркою?

— Не дуже. Часто по лікарнях ходжу — восени три тижні лежав, тепер знову, постійно приймаю ліки. Зараз ніби все нормально, але раніше... Дихати було важко, блював, на роботу не міг ходити...

Засудженого М. Ковача я знайшов вдома, в невеликій двокімнатній халупі на околиці Рахова. Він саме повернувся з лікарні, де проходив процедуру гемодіалізу. Чоловік виглядає дуже хворим — з обвислою після різкого схуднення шкірою, задишкою, навіть розмовляє важко.

— Я тричі на тиждень їжджу на діаліз до Хуста або Мукачева, — розповідає Микола з хрипом. — Це майже за 200 кілометрів звідси. Пересаджена нирка не працює. Я свою хату двоповерхову продав, машину, такі гроші заплатив! Тепер живу в цій халупі з дружиною й вісьмома дітьми — спимо на підлозі, бо місця на ліжках не вистачає. По-моєму, мені штучну нирку поставили — силіконову, а донорську продали кудись. Хоча я лікарям платив страшні, величезні гроші! Все продав, щоб вижити, а мене ще й судили. Навіть учора з міліції приходили перевірити, чи на підписці я. Знущаються, адже я самостійно й поріг не переступлю.

— І що далі — потрібна нова операція?

— Немає в мене більше грошей. Та й кого шукати — щоб знову в тюрму? Щоб дітей моїх лякали, катували?.. Я вже просив, щоб видалили цю нирку — не хочуть. Тут усе пов’язано, такі люди замішані!..

— Ви не намагалися з’ясувати, чому пересаджена нирка не працює?

— Мені обіцяли, що вона 15 років працюватиме, але я не давав жодних свідчень проти лікарів. Не хочу нового скандалу, в мене купа дітей, семеро внуків. Мені не треба, щоб сюди знову ходили, мене більше на діаліз не візьмуть. Все від Бога дано — приживеться нирка чи ні, це не їх вина. Мене давно не було би на світі, якби не лікарі. Ці люди поставили мене на ноги, я не писав на них жодних заяв і не проти, щоб їх випустили. Нехай і далі хворим допомагають. Дав би їм Бог здоров’я, щоб жили спокійно й лікували людей...

З ОТРИМАНИХ ВІД ХВОРОГО 28 ТИСЯЧ ДОЛАРІВ, МАШИНИ І ЗОЛОТИХ ПРИКРАС ПОСЕРЕДНИК ЗАПЛАТИВ ДОНОРОВІ 7 ТИСЯЧ ДОЛАРІВ

Другий епізод у справі про торгівлю органами, пов’язаний із першим, можна сказати, родинними зв’язками. Потерпілий — Микола Дерецький (котрому в той час було 35 років), теж мешканець Рахова, причому знайомий Михайла Штефія, оскільки живе з ним в одному гуртожитку. Влітку 2007 р. Микола був на заробітках у Полтавській області — в бригаді, організованій племінником Миколи Ковача 35-річним Василем Рознійчуком. Хворий на той час уже домовився про пересадку нирки з М. Штефієм, проте його племінник, зорієнтувавшись у ситуації, продовжив пошуки донора «для хворого родича», щоб заробити на цьому. І звернув увагу на свого працівника М. Дерецького. Той спочатку теж категорично відмовлявся продати нирку, однак після умовлянь «про добре діло» і запевнень, що операцію зроблять висококласні фахівці, а з однією ниркою можна й далі жити повноцінним життям, поступився. За нирку йому було обіцяно всього сім тисяч доларів. Реципієнт швидко знайшовся — сусід М. Ковача по палаті, 26-річний ром із Бориспільського району Київської області, у котрого відмовили нирки, а родичі для трансплантації не підійшли. Після того, як аналізи М. Дерецького дали позитивний результат на сумісність, В. Рознійчук почав переговори про ціну угоди.

— Спочатку він запросив п’ятдесят тисяч доларів, — розповів на слідстві батько хворого. — У нас таких грошей і близько не було, тому я просто встав і пішов, навіть не попрощавшись. Син, почувши, що переговори закінчилися нічим, розплакався й попросив зробити хоч щось, щоб врятувати його. Але в нас не було жодних варіантів. Через тиждень Рознійчук спустив ціну до сорока тисяч доларів і, врешті-решт, ми домовилися, що в цю суму ввійдуть мої «Жигулі-21115» і три золоті браслети. У нас багато родичів по всьому світу, які погодилися допомогти. Надсилали по 1000, 500, 100 доларів. Усього ми зуміли зібрати двадцять вісім тисяч доларів, які я разом із браслетами й переоформленою машиною при свідках віддав Рознійчуку перед операцією.

У вересні 2007 р. у Національному інституті хірургії та трансплантології ім. О. Шалімова ліву нирку М. Дерецького (котрий проходив за документами як двоюрідний брат реципієнта) пересадили хворому ромові. Після реабілітаційного періоду В. Рознійчук заплатив своєму працівникові сім тисяч доларів, дві з яких тут же взяв у борг на рік «під відсотки». Він віддав гроші лише після того, як почалося слідство.

Як не сумно, але пересаджена нирка не прижилася — протягом наступного місяця хворому довелося зробити ще дев’ять операцій і врешті-решт видалити її. Після цього батько хворого дзвонив Рознійчуку з проханням повернути гроші, але той відповів: «Нічого я не поверну, а син твій все одно не вижив би». І поклав трубку. Коли проти Рознійчука порушили кримінальну справу, він намагався вмовити родичів хворого не давати свідчень про отримані гроші. Пізніше їм через це навіть погрожували по телефону невідомі. Однак ті розповіли все, як було. Сам Рознійчук (котрого на період слідства заарештували) все заперечував: стверджував, ніби Дерецький перший запропонував продати свою нирку, а сім тисяч доларів він передав йому на прохання хворого дядька. Проте на суді, щоб пом’якшити покарання, підсудний у всьому зізнався й розкаявся.

ОДИН ІЗ ЗАВЕРБОВАНИХ ДОНОРІВ, ЗРОЗУМІВШИ, ДО ЧОГО ЙДЕТЬСЯ, ВТІК ІЗ ГОТЕЛЮ В КИЄВІ, А ІНШИЙ — ПРЯМО З ЛІКАРНІ

— Родичі реципієнта на суд не приїжджали, вони прислали телеграму, що підтверджують свої показання, дані на попередньому слідстві, — розповідає голова Рахівського райсуду Едуард Ємчук, котрий розглядав справу. — Оскільки нирка не прижилася, і її довелося видалити, виходить, що люди заплатили великі гроші даремно. Втім, це не було предметом дослідження суду, ми розглядали факт торгівлі людьми, тобто стосунки між Рознійчуком і Дерецьким. Потерпілий заявив, що не має до підсудного ніяких претензій, більше того — сказав, що навіть вдячний йому за заробіток. А на питання про самопочуття після операції відповів: «Все нормально, просто збоку ниє, коли погода міняється...»

Рознійчука визнали винним у торгівлі людьми (ч. 1 ст. 149 Кримінального кодексу) й засудили до чотирьох років позбавлення волі з випробувальним терміном у два роки.

Мені вдалося поспілкуватися з М. Дерецьким у нього вдома — в гуртожитку, в маленькій холодній кімнатці (опалення тут давно не працює). Він погодився відповісти на кілька запитань, хоч і з великим небажанням. Видно, що ця тема йому дуже неприємна.

— З вами повністю розрахувалися за нирку? — питаю співрозмовника.

— Повністю. Він обіцяв сім тисяч, а заплатив десять, так що ніяких претензій.

— Гроші хоч пригодилися? — мимоволі ставлю запитання, окинувши поглядом бідну обстановку (адже за 10 000 доларів у Рахові можна купити невелику квартиру).

— Та я дав у борг декому, похорони були — батько помер...

— А як себе почуваєте з однією ниркою?

— Нормально, просто на погоду, буває, ниє і шрам стає твердим. А так — працювати можу, калимити. Та що там говорити — пізно вже...

— Ви ж у курсі, що Рознійчук взяв за нирку набагато більше грошей?

— Я нічого від них не хочу, не буду до них іти, — починає швидко говорити Микола, злякано озираючись по боках. — Не хочу це згадувати, все — зам’яли, досить...

Засуджений Рознійчук живе в Рахові — в добротному будинку з господарськими прибудовами і, як і раніше, займається заробітчанськими бригадами. У момент мого приїзду він перебував у Кіровоградській області. Спроба взяти коментар по телефону закінчилася нічим — почувши, що дзвонить журналіст, Рознійчук сказав: «Ніяких коментарів» і відключив телефон…

І кілька штрихів на завершення. В ході розслідування кримінальної справи міліція знайшла ще двох потенційних донорів, завербованих у Рахівському районі. Один із них, зрозумівши, до чого йде справа, втік із готелю в Києві, а інший — прямо з лікарні перед здачею аналізів. Писати заяви в міліцію вони відмовилися.

Видалення нирок у потерпілих було кваліфіковано судом, як тяжкі тілесні ушкодження з частковою втратою працездатності, проте ніякої групи інвалідності ні Штефій, ні Дерецький не отримали — вони просто не займалися цим. Що ж стосується лікарів, що проводили операцію, то вони проходили в справі як свідки і на суд не приїжджали. Претензії до них теоретично можна було висувати лише в зв’язку з тим, що трансплантації проводилися не між близькими родичами. Однак механізм встановлення родинних зв’язків у законодавстві чітко не прописаний (у зв’язку з цим у Верховній Раді навіть ініційовано внесення змін до відповідного закону). А перевіряти надані сільрадами довідки про родинні зв’язки на справжність — не компетенція медиків. Гучна справа «чорних трансплантологів», за якою тепер судять лікарів Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О. Шалімова, базується на інших матеріалах і епізодах. Деякі з них теж мають стосунок до Закарпаття, однак це зовсім інша історія.

P. S. Обидва вироки Рахівського районного суду не були оскаржені ні прокуратурою, ні потерпілими, ні засудженими і вже набули законної сили.

Ярослав Галас