22 грудня українська дип­ломатія відзначає професійне свято. Це гарний привід, аби, окрім привітань, оцінити її успіхи і невдачі, більше того — вчергове замислитися над місцем України на світовій мапі. Про сприйняття нашої країни в Європі, про ставлення до нас з боку європейців, про сучасні реалії розвитку нашого міста і регіону спілкуємося з Аленом Пановим — відомим дипломатом, юристом, науковцем і громад­ським діячем нашого краю.



— Алене Володимировичу, ну як вам після доволі тривалої роботи за кордоном у Європі опинитися знову на батьківщині?

— Знаєте, реінтеграція вже сталася. Звичайно, повернення додому це завжди, без перебільшення, без пієтету, без пафосу — подія, бо, як правило, з домом людину пов’язують якісь гарні спогади, емоції. Разом із тим, я десь у питанні розумію натяк. Є над чим нам працювати, є над чим думати. Хоча сьогодні й модно говорити про тему Європи, про те, яка ми перлина в Європейській короні.

— Ви зараз маєте на увазі географічно нашу державу чи Закарпаття?

— І те, і інше. В цілому Європа є не лише географічною або геополітичною категорією. Це категорія ментальна, яка складувалася досить тривалий період часу. На превеликий жаль, певний період цього часу в нас трошки не так складувалася ментальність, тому навіть банальні кілька кілометрів географічної відстані — доволі серйозна різниця, помітна. Якщо будемо поверхами рахувати, то це наступний поверх.

Цікаво, що наші люди дуже люблять диференціювати Європу в середині: це ж тут Угорщина, Словаччина — східна «недоєвропа». Справжня Європа — це десь там. Звичайно, Європа має свої, інколи сильні регіональні особливості. Це зрозуміло: Ісландія і Португалія в одній «упряжці», Греція і Фінляндія, а є ще Франція, Німеччина, Італія і Сполучене Королівство... Разом із тим Європа у сенсі щоденних стандартів буття людини є все-таки спільним організмом, і це не можна не помічати. Відверто кажучи, мова може йти про якісь тони, напівтони у якості життя, але не про поверхи. Чи ви будете жити в провінційній у всіх вимірах угорській Ніредьгазі, чи у французькому Бордо, чи в італійському Ріміні — стандарт життя у вас буде забезпечений. Це буде нормальне, комфортне життя, де у вас є власне головне завдання — знайти себе, знайшовши роботу.

— Ви застали той період, коли Угорщина дуже активно переживала, адаптувалася, переварювала євроінтеграційні стандарти.

— З Угорщиною і взагалі з найближчими до Закарпаття країнами у мене склалася доволі тривала історія спілкування. З 1999 року активно займаюся міжнародною діяльністю, в той момент у форматі Карпатського Єврорегіону, де я очолював представництво України.

І скажу вам одну велику важливість у цьому аспекті: одна справа подорожувати країнами Європи, інша — там пожити. Це абсолютно інший вимір та інше розуміння людей, їх поглядів як на прості, буденні речі, так і на серйозніші.

Що мені запам’яталося. Перша, дуже важлива річ: здоровий егоїзм — тобто людина має передусім думати про себе, своїх близьких, ставити собі якісь цілі й турбуватися за їх реалізацією. Це з одного боку. З іншого — ми бачимо доволі серйозний ступінь гуртування громади, регіону, нації навколо якихось спільних завдань. Ці дві речі не суперечать одна одній, а нормально співіснують, створюючи синергію. На практиці діє принцип: здорова, заможна сім’я є запорукою для того, щоб будувати нормальне середовище.

Незважаючи на таку суспільну згуртованість, натомість нема такого високого ступеня політизації суспільства, як у нас . Це ще одна дуже серйозна відмінність. Маючи зараз достатньо вільного часу і багато спілкуючись із людьми, можу сказати: подивіться про що у нас переважно говорять? З десяти розмов, дев’ять буде так чи інакше крутитися навколо політики.

Сьогодні, приміром, ми багато говоримо наскільки вчасно здав чиновник свою декларацію про доходи і яка вона має бути. Але не питаємо у нього, що він взагалі робить за час перебування на посаді? Минуло півтора року з часу, скажімо, місцевих виборів. Ми питаємо про форму декларації, а не цікавимося, що зробили ці шістдесят депутатів, що зробив виконком, що зробив голова міста? Реально, чи є перспективи, бачення розвитку?

Ми з подивом дізнаємося про те, що Ужгород із огляду на екологію стає найбруднішим містом у Західній Україні. Лунають вибухи газопроводу, дітей струмом вбиває серед білого дня на міському пляжі, ями по коліна, неможливо сісти у «маршрутку» в час пік. Дякувати Богу, є якісь зачатки суспільної і громадської думки, але минає тиждень і ми все це тихенько спускаємо на гальмах і ніхто не питає в людей, які повинні за це відповідати і цим займатися, як виправляти ситуацію? За кордоном ми такого не знайдемо, тому що там менше будуть перейматися зовнішньою оболонкою, а більше — суттю питання.

— Ви ввійшли у кількадесят найуспішніших людей за версією одного із центральних наших журналів, вигравши суд у Угорської держави на користь українських громадян. Як ми асоціюємося? Хто ми є для найближчих сусідів? Як ми виглядаємо?

— Ми виглядаємо цілком пристойно. Повірте, можливо, це десь така патріотично пафосна заява, але разом із тим я не лише як посадова особа дипломатичної служби, а і як мандрівник, який, подорожуючи, любить вивчати людей, їхнє ставлення до інших, їхній побут, культуру і т. ін., можу сказати, що ставлення до нас цілком нормальне.
У нас багато спільного, і я зараз не буду перераховувати банальні речі стосовно близької географії, доволі довгої спільної історії. Просто дуже важливим аспектом є те, що ми — сусіди, тож ми ще переплетені родинними зв’язками, а також ми (Закарпаття та найближчі сусіди) депресивні регіони в складі своїх країн. Інша річ, що кожен із цих регіонів по-різному з цією депресією бореться. Якщо ми бачимо в сусідів серйозний прогрес щодо цього, то ми поки що декларуємо намір.

У нас у суспільстві так набило оскомину «всюдисуще планування», що після отримання незалежності країни, ми підтримуємо такі дві дуже неправильні речі. Перше — між демократією і вседозволеністю ставиться знак рівності. Друге — це те, що планування є пережитком соціалізму. Коли ми декларуємо про намір рухатися у бік Європи і Америки, ми просто не хочемо бачити або робимо вигляд, що не бачимо, що вони — дуже сплановане, прагматичне суспільство. Там сказати, що ми щось не плануємо — це просто нонсенс.

— Ось те, на що ми списуємо: ми були разом, ми були такі самі, як вони, а потім нас зіпсували. Ну в них теж був соціалізм, але їх не зіпсували ментально?

— Знаєте, у нас є така доволі цікава риса — у нас звикли давати дуже багато оцінок: сусідові, владі, партнерові по бізнесу, знайомому. Але у нас дуже не люблять давати оцінки собі. У нас дзеркало існує не для того, щоб людина побачила своє відображення, проаналізувала його і десь відкоригувала себе. У нас воно для того, щоб підправити зачіску і бути ще прекраснішим.

А разом із тим, тут усе просто. Як театр починається з вішалки, так і будь-який порядок починається з вашого дому. Якщо у вас в оселі чи у дворі безлад, то так само буде виглядати й місто.

На жаль, наші люди не звикли себе в чомусь обмежувати і знову ж таки ось ця біда: нігілізм і демократія у нас це майже одне й те саме. Про що й казати, якщо в нас без тіні сором’язливості мер Ужгорода може ігнорувати рішення національного або й європейського суду, бо воно винесено на користь людини, а не органу місцевого самоврядування. Це середньовічна дикість. За наявність, а тим паче висловлення таких думок у Європі — негайно йдуть у відставку або готуються до жорстких санкцій.

Взагалі для чого придумали люди право? Коли є хаос, сусід із сусідом за межу воює, ще третій сусід до цього приєднується, то, щоб якось встановити мир і нормальне співіснування, частину своєї свободи потрібно обмежити. Поки ми цього не зрозуміємо, то не буде ніякого порядку, а відтак прогресу. За обмеженням свободи разом із тим хтось наглядає, і до тих, хто не хоче виконувати ці обмеження, застосовується апарат санкції. Це дуже старий і жорсткий механізм, але просто поки що кращого ніхто не придумав.

— Який сьогодні імідж України? Наскільки ми захищені, від чого це залежить, наскільки держава розуміє, що за своє реноме потрібно боротися кожного дня?

— Насправді те, з чого ви почали, маю на увазі питання іміджу, це вже є ніби фінал. Імідж формується, але його складових дуже багато і він тільки засвідчує результат реального стану речей.

Звичайно, перед тим, як будувати такий позитивний, правильний імідж, ми маємо знову ж таки починати завжди з себе, поставивши собі питання: чи ми комфортно живемо, чи ми задоволені тією ситуацією, яка є сьогодні, чи ми відчуваємо себе людьми, які горді з того, що вони мають український паспорт? Це перший етап. Після цього, коли ми дійсно бачимо, що ми не просто є жителі держави Україна, а ми є громадяни, свідомі, які розуміють, що від нас щось залежить, можемо говорити про формування позитивного образу.

Я розумію, що такі речі, про які ми зараз спілкуємося, це в будь-якій країні є справа держави. Але що таке держава? Це все одно концентрований вираз громадян цієї країни, бо громадяни формують владу. Що би не казали, що є якісь перекоси, є скуповування голосів, є десь зомбування суспільства, тим не менше, влада виражає той стан речей, який є в суспільстві. Якщо у нас, скажімо, є місто Х і там не дуже гарно обирали мера і не дуже правильно обирали депутатів, то це городяни міста Х самі, дивлячись у дзеркало, мають це собі сказати і зрозуміти, що це так є, і це неправильно.

— Ви не були кілька років в Україні і ось ви приїхали сюди. Ви бачите бодай натяки на те, що ми змінюємося?

— Не секрет, що я брав участь як голова штабу у виборах міського голови в 2010 році. У нас була сформована гарна команда професіоналів і людей, які в житті вже не просто чогось досягли, а вони можуть існувати паралельно до якихось умовностей, російською кажучи «люди состоявшиеся». З іншого боку, це люди, які десь дійсно хотіли хоча б локально доволі серйозно змінити ситуацію, змістивши крен у той бік, в який потрібно. І ці люди є професіоналами, які діяли за правильною схемою.

Я вам скажу, що мені було дуже відрадно і стало позитивним дзвіночком те, що команда людей, яка за півтора місяця просто дала власний рецепт розвитку міста, отримала підтримку п’ятнадцяти відсотків ужгородців, які голосували. І це при тому, що ці вибори, говорячи дуже дипломатично, були далекі від того, що є нормальним у цивілізованому світі.

З іншого боку, для мене було найбільшим розчаруванням те, що ужгородці, давайте говорити відверто, можуть купитися, бути купленими. Для мене це було дико, тому що я вважав, що це уже давно залишилося в минулому для такого європейсько позиціонуючого себе міста, як Ужгород.

Другий аспект є ще більш позитивним. Я викладаю в університеті. Знаєте, перший рік людина читає з піднесенням, ви горді з того, що вас залишили на кафедрі й ви можете десь самореалізуватися і в цьому сенсі. Десь на другий-третій рік я побачив, що у нас біда, у нас неправильні орієнтири. У нас батьки вирішили, що людина має вступати на юридичний факультет, бо це модно. Взагалі в житті якась дівчина, можливо, гарно робила б манікюр, це теж гарна професія і вона потрібна, і вона себе самореалізувала б і чимало користі принесла б суспільству в цьому амплуа. Але вирішили так батьки.

На цій песимістичній ноті я поїхав у відрядження.

Коли повернувся, то так склалося, що мене запросили на факультет міжнародних відносин. Відчуваю дуже гарну тенденцію. За ці три роки стався абсолютний перелом. Так само це ніби мажорний факультет, вища ліга в УжНУ. Однак у студентів є усвідомлення того, що пункт А — щоб будувати своє життя — треба будувати своє життя, розраховуючи на власні сили, а не лише на підтримку близьких. І пункт Б — люди усвідомлюють свою відповідальність, у тому числі й перед суспільством, як би це не парадоксально було в такому молодому віці. Це великий плюс!

— Знаєте, як раніше завжди казали: радянська освіта є найкращою і ми знаємо найбільше. У мене питання: чому ж ми найбільше за усіх знаємо і так погано живемо? Значить не тут «корінь зла»?

— На жаль, у нас доволі високий градус песимізму. І трошки завищена самооцінка, і бажання за рахунок іншого свою самооцінку підняти. А також заздрість — один зі смертних гріхів. Реально, це правда. Поки ми не навчимося відкривати білу половину свого єства, то будемо жити так, як живемо.

Тетяна Вашаргелі