Відомі закарпатці та їхні улюбленці.


Віднині «РІО» запитуватиме відомих людей Закарпаття про їхніх пухнастих улюбленців. Сьогодні ж — легке й позитивне бліц-інтерв’ю з губернатором краю Олександ­ром Ледидою. Ні слова про політику, лише про домашніх тваринок.

— У дитинстві у вас була домашня тварина?
— Так. У мене, скільки себе пам’ятаю, постійно були собаки. Це кращий друг із дитинства. В мене навіть є фотографія, на якій мені 1,5—2 роки, а біля мене на маленькому мотузочку вже був такий бобик дворової породи (сміється).
— І собаку вважаєте другом?
— Так. У мене завжди були дуже хороші контакти з собакою, яка завжди мене розуміла навіть за інтонацією в голосі. Пам’ятаю, коли був малим, спілкувався з собакою, вів на повідку і вже тоді собака відчувала мою інтонацію в голосі і відповідно поводилася.
— А сьогодні який у вас пес?
— У мене їх навіть два. Лабрадор, звуть його Чіп, та англійська гонча (бігль) на ймення Ремі.
— Гуляєте з чотирилапими?
— Спілкуюся з ними на подвір’ї будинку. У мене просто нема часу для того, аби з ними гуляти. Таке може бути двічі-тричі на рік, коли, наприклад, випав перший сніг або сяє сонце... Тоді йду сам на прогулянку до лісу й беру з собою собачку.
— Як вважаєте, тварина має бути вдома, особливо там, де є діти?
— Обов’язково! Хоча, кажуть, що за деякими нормами СЕС не варто, але все це казки. Про які би захворювання не йшлося, сьогодні є достатньо препаратів, аби можна було доглядати і за дитиною, і за собачкою. Крім того, це член сім’ї й має бути відповідальність перед чотириногим другом. Водночас це великий позитив для дітей і вони також несуть відповідальність — знають, що треба годувати, гуляти, обережно поводитися з твариною... Це перший контакт дитини з твариною. В межах дому дитина має мати звірятко.
— А ще ви захоплюєтеся кіньми...
— З самого дитинства мене тягнуло до коней. Пам’ятаю четвертий-п’ятий клас — тоді ще були колгоспні коні, прості такі, працювали в упряжці. А у вихідні ми з дітьми пробували сісти на коня й трішки проїхати. Згодом уже була можливість дозволити собі коня і час. Спочатку в мене були два коні, а сьогодні вже одинадцять.
— Кажуть, дитячий церебральний параліч лікують верховою їздою...
— До нас (йдеться про ранчо «Золота гора» — Авт.) приїжджають такі дітки. І ми маємо дуже спокійних коней, на яких без сідла садять діток із таким захворюванням. Навіть зі Сваляви приїжджають.
— Часто їздите верхи?
— Катаюся, коли маю час, але, як правило, раз на тиждень обов’язково в суботу або неділю. Влітку катаюся частіше, бо день довший, а зараз, коли день короткий, із цим трохи складніше. Водночас там (на ранчо) є освітлений манеж, отож якщо є дуже велике бажання, то можна і в манежі поїздити верхи.
— А є кінь-улюбленець?
— У мене є три типи коней. Один тип — це екстремальні, коли хочеться постійно бути напоготові. Другий тип — це коли хочеться і не екстриму, і не вільності. І третій тип — це коли хочеться просто відпочивати, ти можеш сісти в сідло і поспати, а він буде потихеньку йти й «муркати», а ти лише відпочиваєш і не чекаєш від коня «подарунків». Бо ж екстремальний кінь у будь-який момент може скинути вершника. Відтак у мене три улюблені коні — дуже спокійний, «середній» і екстремальний.
— З’являється бажання просто погладити коня, поспілкуватися з ним?
— Однозначно. Коли в мене нема часу, десь там заїхав на обід, то обов’язково беру яблука, аби погодувати. Подаю знак і всі вони вискакують у манеж, бо знають, що зараз їм дадуть або цукор, або яблука (усміхається).
— А як щодо скачок на конях?
— Є різні види скачок. Наприклад, конкур — стрибки через бар’єри. Я цим для себе займався, маю деякі навички, знаю техніку. Коли ж хороша погода або випав перший сніг, то можна дозволити собі на великій швидкості промчати кілометр-півтора, аби отримати адреналін.
— Чи любить губернатор котів?
— У мене з котами дружби ніколи не було. Так, були в нас коти, але до них ближчими були мама, сестра, а я більше до собак.
— І візьмете котика на руки?
— Візьму, чого ж ні, без питань (усміхається). Але останнім часом у мене були такі собаки, що не сприймають котів узагалі. Поки я стоятиму біля собаки, він мене слухатиме й не чіпатиме кішку, але щойно я відвернуся — і все.
— Ваші діти мають братів молодших?
— Доньки живуть окремо з сім’ями. Завели собі, знаю, одну собачку — дворняжку знедолену, яка прибилася. Така надійна собака, дворняжка, «двортер’єр» (усміхається).
Евеліна Гурницька,
фото Яноша Немеша та прес-служби Закарпатської ОДА