...або Як за місяць до виборів стати головним «опозиціонером» області.

Ще місяць тому він зай¬вий раз бовкнути щось без дозволу боявся. На урочистостях із третього-четвертого ряду до рота президентові безперестанку зазирав. Коридорами на Банковій весь час без діла вештався — раптом хтось із керівництва держави зверне на нього увагу.

Іноді цей фокус усе ж проходив — з якогось дива його міністром з надзвичайних ситуацій та куратором Закарпаття майже два роки тому призначили... Подейкують, що рішення залучити в команду «вічного зрадника» далося донецьким нелегко — в основному за те, що він кілька років поспіль із посади керівника Секретаріату Тимошенко разом із Ющенком перед президентськими виборами «у мінуси» заганяв.

Сьогодні він воліє не згадувати, як понад десять років тому вірно прислужував Кучмі, збираючи для нього в абсолютно аполітичному Ужгороді 20-тисячні мітинги. Або ж як на катастрофічних паводках простих закарпатців гнилими макаронами годував — і це у час, коли справжні опозиціонери, ризикуючи життям, виборювали свободу на барикадах.

Так само нині уникає він питань про свою роль у розвалі «помаранчевої» команди, як разом із горезвісним бджолярем у газову залежність Україну заганяв, як гривню майже вдвічі обвалив, як у часи світової економічної кризи сотні мільйонів доларів у офшори через Швейцарію переганяв.

Із 1998 року на Закарпатті в різних іпостасях він був при владі. Майже 3 роки губернатором, стільки ж — народним депутатом України, 5 років — фактичним керівником держави, ще 2 роки — куратором краю від уряду. Все було гаразд, усе влаштовувало, жодного поганого слова чути про ситуацію в області не бажав.

І ось настало раптове прозріння. Побачив погані дороги, так ніби цього керівника Облавтодору не він свого часу призначав. Звернув увагу на відсутність туалетів у школах — наче й не його однопартієць Мотильчак останні роки цією сферою на Закарпатті заправляє. Або ж що виноробство на Закарпатті занепадає, ніби не його креатура начальника обласного управління сільського господарства весь час радгоспи-заводи до банкрутства доводила, щоб потім за безцінь усе до своїх рук прибрати. А ще дахи поганенькі на сільрадах помітив — здивувався бідненький, забувши при цьому, що 2 роки тому підкупом виборців цих самих голів сільських рад повсюди «понатикував».

Про дрібний та середній бізнес раптом згадав. Але якось вибірково, бо нічого не каже про те, що своїми супермаркетами в районних центрах примусив тисячі невеличких магазинчиків збанкрутувати. Або що в рідному для нього Мукачеві жодна інша торговельна мережа (крім «Барви») не зайшла і через це тут встановлено завищені ціни на продукти харчування. І, врешті-решт, точно, що відбило йому пам’ять про те, як у великих інвесторів свого часу частку в проектах в обмін на дозвіл вимагав.

Балога критикує безбожно Ужгород — мовляв, усе в обласному центрі за безцінь продають і взагалі тут скоро кінець світу настане. Забув, бідолаха, мабуть, як майже 5 років поспіль економічну блокаду вчиняв, як інвесторів з міста над Ужем щосили відганяв, що то його креатури нині в кріслах мера, першого заступника і секретаря-яйцемета сидять, що то саме його «200-гривневі» депутати важливі для громади міста питання блокують.

Набрався сміливості обласну владу критикувати, так і не відповівши на головне питання: скільки грошей як куратор області до Закарпаття він за останні роки приніс? Важко йому, звісно, зізнатися, що саме він, як ніхто інший, максимально доклався до того, щоб зростання економіки краю в 2003—2004 роках за прем’єрства Януковича зупинити... Або ж хоча би пояснити до кого в опозиції працюють його рідний брат — голова облради та найбільша за чисельністю фракція депутатів? Що заважало, скажімо, цій «ЄЦівській» команді останні 8 років вирішувати справді важливі для області питання?

На фоні суцільного зубожіння, про яке він говорить ледь не щодня, особливо «дико» виглядає його декларація. За останні 12 років бізнес у нього зріс у тисячі разів — про це знає кожен закарпатець. А офіційно оприлюднені статки з кожним роком чомусь стають дедалі скромнішими — чим не парадокс. Дивовижним чином вілли у Хорватії та Монако тут замінені на скромну земельну ділянку під студентський намет, численний автопарк із броньованих «Мерседесів» — на стареньку дев’ятку, а купа металевих супермаркетів — на «бублики» в банківських рахунках.

Одним словом — він став опозиціонером. Не справжнім, звісно. Лише на місяць — до виборів. Потім знову ж треба жити. І, відзначимо, добре жити. Апетити ж у нього та його сім’ї за 14 років зросли в десятки разів. На вибори потягнув майже усіх своїх родичів під брендом «Балога». Під це малює собі захмарні рейтинги. Думає, що це йому допоможе. Не розуміє, що в простих людей на Закарпатті його прізвище вже давно асоціюється зі злодійством, крадіжками, підкупом, марнотратством та продажністю.

Після виборів вимолюватиме пробачення у «регіоналів» — за зухвалість та брехню під час виборчої кампанії. Щоб згодом, у парламенті, продавати голоси кишенькових депутатів (якщо такі, звісно, туди потраплять) під важливі рішення, як це він і практикував останніми роками. Щоб знову обкрадати власний народ, наживатися на паводках, ремонтах дитячих садочків та шкіл, постачати прострочені продукти в санаторії та лікарні, продовжувати давити усіх, хто має іншу від нього думку.

З Facebook, зрозуміло, йому доведеться піти — інакше гострих питань зневірених виборців не уникнути. Про підписані перед виборами договори з сільськими громадами — однозначно доведеться забути. Виконувати дані людям обіцянки він і так не збирався, бо знає — жодних механізмів відкликання чи важелів впливу на депутатів в електорату немає. А ще раз йти до них на поклін — скоро не доведеться, може, й забудуть до того часу, а може, знову в країні система виборів зміниться...

Руслан Балоганчик