Нова книжка закарпатця Івана Ситара стане в нагоді тим, хто хоче і вміє жартувати.

Небагато нині авторів, які хочуть, можуть і вміють жартувати. Цинізм політиків, криза духовності у суспільстві, тотальна зневіра всіх у всьому відбивають бажання творити і сприймати гумор. Одним із тих, хто не втратив здатності бачити й відображати світ весело, оптимістично, є Іван Дмитрович Ситар. Книжка «Смійтеся, смійте з того, русины», яка вийшла цього року в Ужгороді, – добрий тому доказ.
Обравши за зразок форму віршування Степана Руданського, Іван Ситар увів у літературний ужиток термін «руданки» і пише ним свої твори.
Книга складається з розділів: «Общественно-политичні руданки», «Школно-педагогичні руданки», «Дохторсько-медицинські руданки», «Любовно-еротичні руданки»,   «Міні-руданки з фотками».
Збірка руданок багато ілюстрована малюнками Михайла Беленя, Херлуфа Бідструпа та Олександра Базилевича.  
Найбільше у своєму житті автор любить батьків, сім’ю, доньку   та онучку, а також рідний край, вчительську працю. Цим визначено тематичний спектр його творчих пошуків. Першим підтвердженням сказаного є присвята видання матері автора Ганні Василівні на 90-річчя.
Своє кредо щодо сприйняття життя автор подає у «Передньому слові». Як своєрідне мотто до книги звучать слова:
Множество проблем в жыттьови
Каждый из нас бы не мав,
Кибы вшытко, што стаєся,
Близько од серцьови не брав.
Про людські слабкості Іван Ситар пише без злоби, радше як безсторонній состергач, але з блискучою дотепністю. Так, наприклад, у вірші «Глазунья» поет критикує закарпатського хлопця, який в армії забув рідну мову і , повернувшись додому, вдає з себе городського:
А Иван ведеся й дале,
Ги челядь не наша:
-Моґла бы й ты научіться,
По-русски, мамаша!
Як Ви вже напевно здогадалися, невдовзі народна педагогіка батьків повертає заблудлого сина до пуття.
Іван Ситар позиціонує себе культурологічним, а не політичним русином, не закликає до поділу сучасної держави Україна. Тому у вірші «Русинський сепаратизм» заявляє:
Красна земля й Украйинська,
Серцю й оку мила.
Єдно треба – обы руснакув
Вкрайина любила.
Цинізм, сучасний культ грошей, споживатцтво, снобізм дратують автора, як і багатьох нас. Тому у вірші «Муки од реклами» він пише:
Ниє народу од рекламы
Ни хосна, ни радости,
Майже ферталь кажду годину
Указувуть нам гадости
З приводу необхідності зберегти у супільстві повагу до старших, яку багатоде вже втрачено, автор резюмує:
Не має будучность держава,
Згибне – не треба й войну,
Де не люблять отця й матір,
Де не чевствують старшину.
Поет дотепно жартує про типові взаємини між тещами й зятями, офіціантами і завсідниками ресторанів, лікарями й пацієнтами, чоловіками й жінками. Пишучи про жінок, автор проявляє себе як великий їх поціновувач. Але не дозволяє собі вульгарності, примітивності. Завжди підкреслює любов до власної дружини.
Колегам-учителям Іван Ситар дає чимало життєвих та професійних порад у жартівливій формі. Наприклад, у руданці «Рудну бесіду сокотіть!» він риторично запитує:
И вуткі в нас , неборята,
Такий пуллый спадок,
Ож кажеме не в(и’)падок,
А майже всі – вип(а’)док.
Любов і пошану до свого вчителя поет засвідчує у творі «Легенда про Юрія Ковача».
Іван Ситар вміє покепкувати й над самим собою:
Я Гегеля уважаву
Не лем из-за мудростей книжных,
А його славним пивним ділам
Я – вірний сподвижник.
Якщо узагальнювати, то руданки Івана Ситара знайдуть свого читача насамперед серед тих, хто любить Закарпаття настільки ж щиро, як він. Вони також стануть у пригоді усім, хто цінує шляхетний гумор і використає книгу як інструмент сміхотерапії для зміни кута сприйняття сьогоднішнього не надто солодкого   життя. Хочеться сподіватися, що поет-педагог не зупиниться на досягнутому і продовжить творити. Нинішня книжка, як і попередня «Товмацтва. Руданки. Стихи.»,   матиме шанувальників і увійде в історію новітньої закарпатської літератури.

Віталій Жугай, журналіст