Експерти виклали свої погляди на вирішення конфлікту на Сході України в одній книзі, яка вийшла у світ минулого тижня


Коли закінчиться війна на нашому Сході? Яку ціну доведеться за це заплатити? Що буде після неї? Мабуть, немає жодної людини в Україні, яка зараз не переймалася би цими питаннями. Дуже бракує фахових оцінок з боку спеціалістів у сфері національної безпеки і прогнозування. Тому кожне їхнє слово ловиться з неослабною увагою.

Саме про ці кляті питання ідеться у щойно (минулого тижня) виданій книжці науковців з Національного інституту стратегічних досліджень Володимира Горбуліна, Олександра Власюка, Сергія Кононенка   “Україна і Росія: дев’ятий вал чи китайська стіна”. Вона починається з тези про відродження або перезавантаження російського імперіалізму – звісно, уже не у ленінському трактуванні цього терміну, а у значно модернішому, котре варто серйозно досліджувати. Майдан дослідники розглядають як “першу битву у війні з російським імперіалізмом”, причому війні глобальній (планетарного масштабу), котра тільки розпочинається. Цим завершився понад 20-річний “період відносної стабільності в новітній історії української державності”, чиїми стартовими можливостями ми скористалися по мінімуму. То ж нинішня “боротьба за утвердження держави і справжню незалежність стане часом гартування й зміцнення, дорослішання й оздоровлення суспільства”.

Буквально з першої сторінки починаються гострі випади і особисто проти Володимира Путіна як персоніфікації імперіалізму й агресії: “Внесок українців у перемогу людства над фашизмом є незаперечним і може ставитися під сумнів лише негідниками чи невігласами”. При цьому “нинішні кремлівські діячі поступаються тим, кого вони вважають своїми попередниками, не лише потенціалом, а й шляхетністю... Сучасному російському імперіалізму вочевидь бракує величі”. Можна додати: також месіанізму, який був притаманний імперіалізму Романових і Сталіна, бо нинішня російська клептократія у принципі не здатна сформулювати якусь високу ідею.

У першому розділі нинішня російсько-українська війна оцінюється у термінах реалізму. Автори вказують: “Демократія не є універсально придатною”, тому завжди існуватимуть авторитарні країни. “Можливо, що на сході євроатлантичної спільноти Україна є останньою країною, спроможною й придатною для демократії..., що історична та міжнародно-правова роль Української держави полягає саме в захисті світу демократії від світу авторитаризму. Можливо, що саме за північно-східними рубежами України цей світ розгортається в усьому розмаїтті імперських, фундаменталістських, етнічних, кланових, модернізаційних мілітаристських і багатьох інших виявів”. Тому “російсько-український конфлікт був неминучим. Йшлося лише про форми..., масштабність, інтенсивність і тривалість”.

Другий розділ з’ясовує зовнішньополітичні аспекти нинішньої війни. А “першою умовою зовнішньополітичної незалежності є максимально великий обсяг владно-силового потенціалу держави і її максимально високий статус”. Іншими словами, ідеться про чергове піднесення ролі держави, її владних інституцій (але й очищення їх, бо тоді ніякого посилення не відбудеться). Також тут ґрунтовно аналізується концепція гібридної війни, її “інформаційні, пропагандистсько-ідеологічні, економічні, ресурсні, технологічні, внутрішньополітичні (та інші) складники”.

Третій розділ досліджує сценарії можливого майбутнього. Спершу оцінюються потенційні виходи з нинішнього двостороннього конфлікту. Таких сценаріїв п’ять:

1)тотальної війни;

2)відтинання частини Донбасу;

3)сателітності, сепаратного миру з Росією на її умовах без участі Заходу;

4)заморожування;

5)ані війни, ані миру, або обмежена війна та перманентні переговори – фактично те, що і реалізується з вересня-2014 до сьогодні. Саме він є найприйнятнішим для України, оскільки уможливлює досягнення максимального результату мінімальними жертвами.

Другим за прийнятністю міг би вважатися сценарій тотальної війни, третім – відтинання, четвертим – сепаратного миру. Найгіршим є сценарій заморожування, хоча він лишається якраз дуже імовірним. При цьому дослідники висувають дев’ять умов, на яких Україна могла би погодитися на заморожування.

Натомість кримське питання “ще тривалий час залишатиметься відкритим”. Прискорити його вирішення можуть хіба “миттєвий розпад РФ чи українське економічне диво”. До того ж “повернення Криму залишається справою більше державною, ніж народною”. Тому далі оцінюються більш глобальні сценарії перебудови усього пострадянського простору. Їх чотири:

1) конфліктний, коли зявиться одна величезна зона пострадянського конфлікту (тобто такий собі Близький Схід на одній шостій суші на довгі десятиліття);

2) біполярний – розкол пострадянської території на російсько-євразійський імперіалістичний і на демократичний сегменти;

3) імперський, чого й домагається Кремль;

4) плюралістичний – найбільш вигідний для нас (хоч поки і не надто реальний), тобто створення різних інтеграційних об’єднань на більш-менш добровільних засадах.

Ясно, що ситуація на пострадянському просторі сильно залежатиме від планетарних змін. Тут бачаться сценарії:

1)багатополярності – він історично найбільш апробований, але нині мало ймовірний;

2)біполярності – ще менш імовірний, через нездатність Росії довго протистояти Заходу (це не зміг навіть СРСР при значно кращому співвідношенні сил), нестачі у неї матеріального і особливо людського ресурсу;

3)однополярності – на сьогодні найбільш імовірний, тому Україні важливо правильно вписатися у нього.

Четвертий розділ оцінює перспективні наслідки війни. Головною суперечністю нинішньої Росії є невідповідність між її гігантським історичним спадком і слабкістю (ціннісною і організаційною) спадкоємця. Грубо кажучи, не дотягує Путін до Сталіна, а нинішні кремлівські олігархи – до залізних наркомів. Момент нібито суб’єктивний, але він виявляється визначальним.   Там відбувається ціннісно-культурна деградація, що наочно демонструється біжучою літературною чи кінематографічною продукцією, не кажучи вже про телевізійний продукт з його домінуючим примітивом. Автори не виключають, що етнічне різноманіття і національний ренесанс у сучасній Росії стануть чинниками її політичної дезінтеграції.

Останній підрозділ названо “Стратегія програшу для рептильної держави”. Російською цей епітет звучить більш образно – “пресмыкающейся”. Ідеться про Росію, чию рептильність демонструє “не лише її хижацька ненаситність і всеїдність, а й те, що їй уже мало хто вірить, оскільки вважають неспроможною жити за правилами”.

У додатках проаналізовано силові, ціннісні і зворотні тактики. Серед перших – тактика надлишкової сили (постійне акумулювання сил), самодостатньої сили (розрахунок перш за все на себе самих), стримуючої та збалансовуючої сили, гнучкої сили (здатність до маневру), опосередкованої сили (здатність використовувати ворогів наших ворогів), перемноженої сили (вправне використання зовнішньої підтримки), шляхетної сили (дотримання етики і міжнародного права навіть у найжорсткішому протистоянні). Серед ціннісних тактик названо акцентований ідеалізм, моральну чистоту, героїчну жертовність, великодушну толерантність. Зворотні тактики – це рикошетні тактики непрямої дії, уміння розвернути агресію проти її суб’єкта.  

За інтелектуально-емоційним складом книжка нагадує старозавітних пророків з їхніми палкими інвективами, звернутими до сучасності, і незламною вірою у кінцеву перемогу.

            Сергій Федака для Нового Закарпаття

admin