Історія не знає умовного способу, стверджує відомий вислів. Нерідко вона є приводом маніпуляцій людьми, які не знають історії і не цікавляться нею. Помилкових суджень вистачає і в підручниках, які колись були частиною ідеології й не могли бути написані інакше.

Відтак сьогодні маємо ціле покоління наших земляків, які не знають свого походження, помилково оцінюють події і сіють абсурдність серед інших людей, зокрема, приїжджих туристів.

Принаймні так кількома реченнями можна пояснити суть нашої розмови з відомим істориком і краєзнавцем Йосипом Кобалем, а також те, що спонукало до неї. Двоякість тлумачень деяких подій в історії нашого краю стала настільки звичною, що у русинстві, Карпатській Україні, чи походженні нашого народу важко розібратися людям, необізнаним в історії. Однак ще більша проблема, коли ці питання пояснюють непрофесіонали, чи ті, хто зацікавлений у маніпулюваннях із політичних міркувань.    

Невдовзі Йосип Кобаль планує видати книгу «Сто нарисів з історії Закарпаття», у якій буде чимало пояснень нашої історії. Після розмови з краєзнавцем стало зрозуміло, наскільки важливим буде це видання, адже він один із небагатьох на Закарпатті, хто досліджує першоджерела, володіє угорською та німецькою мовами.

Сьогодні публікуємо першу частину бесіди, у якій Йосип Кобаль пояснює, чому закарпатці не окремий народ, а Лаборець і Корятович – не герої, а також хто такі русини, будителі, і чому ясен Масарика насправді не Масарика. Словом, розвіюємо міфи, на яких багато хто виріс і досі в них вірить.

Сучасні східнослов’янські жителі Закарпаття – це в переважній більшості вихідці з Галичини

Багато хто думає, що сучасне   східнослов’янське населення Закарпаття – автохтонне, тобто живе і жило   тут завжди, принаймні до приходу сюди   наприкінці 9 століття давніх угрів. Якщо зважати на наукові дані, то це велика помилка. Покликаючись   на цей міф, дехто   намагається довести, що на Закарпатті живе не таке східнослов’янське   населення, як в іншій частині України, що це якийсь особливий народ. Однак це не відповідає дійсності. Серед науковців України, Польщі, Угорщини чи Словаччини   давно доведений факт, що східні слов’яни на південних схилах Карпат – прийшле населення. Зате серед широкого загалу поширена думка, що ми жили тут ще за царя Гороха. За писемними джерелами можна надійно встановити, коли наші предки поселилися тут,   на території сучасного Закарпаття. Вони приходили   кількома хвилями у різний час, починаючи десь із 13 століття. Остання така хвиля розпочалася після війни Ференца Ракоці ІІ 1703- 1711 років. У той час тилом   повстанців був саме цей край – Ужанський, Березький, Угочанський і Марамороський комітати, а після   його поразки   населення масово тікало, частина загинула, а села опустіли (наприклад, у   Середньому ще і в 1720 році не було жодного жителя) . На спустошені землі   просувалися інші поселенці, часто з території Галичини   (угорці   називали слов’янське населення краю того часу оросами тобто руськими, а по-латинськи рутенами). Так у гірських селах,   а частково і на низовині, з’явилася остання масова хвиля переселенців. До речі, такої думки дотримувалися і найвідоміші дослідники минулого нашого краю, які добре зналися на   історичних етнографічних та мовних   джерелах: Антоній Годинка, Олексій Петров, Шандор Бонкало.

Якщо розглядати загалом, починаючи з 13 століття, то сучасні закарпатці,   точніше східнослов’янські жителі Закарпаття (термін закарпатці не дуже вдалий,   адже тут проживають не тільки українці, але й угорці,   румуни,   роми,   росіяни, словаки,   німці ) – це в переважній більшості   вихідці з Галичини   та інших східнослов’янських територій. Люди, які галасують, що ми   тут жили з часів Геродота чи що   ми   окремий слов’янський народ, зовсім не праві. Та   проблема ще і   в тому, що таким думкам чи-то через необізнаність чи, скоріше,   навмисно дають хід не тільки в пресі, але й на телебаченні, вводячи в оману тисячі й тисячі простих людей.

Лаборець і Корятович – не борці і не герої

Територія   сучасного Закарпаття з ХІ століття до 1918 року входила до складу Угорського королівства. У межах цього королівства наші предки (мається на увазі предки сучасних українців краю) були   найбільш слаборозвинуті у всіх відношеннях – економічно, політично, соціально, культурно. Коли у другій половині 18 століття, особливо з часів канонізації Мукачівської греко-католицькоїї єпархії (1771),   з’явилася можливість відстоювати свої   національні права, то їхні представники завжди вимагали цих прав від угорців. А як ще довести права, як не демонструванням того, ніби у нас було славне минуле? – У нас був князь Лаборець, який боровся проти завойовників. Якщо був князь, то в нього було ,   очевидно,   й князівство. Але в історичній праці Аноніма “ Діяння угорців”(початок 13 століття),   на яку покликаються,   зазначено, що Лаборць був всього лише комесом кріпості а місцеві словяни ( не русини чи рутени або українці) називали його дукою,   а не князем; і   він не захищав Ужгородський замок (якого до того ж у кінці 9 століття ще   не існувало), а втік із нього, а угри   його спіймали та повісили на березі річки котру нині звуть Лаборець. Але люди, які наприкінці 18 століття намагалися створити такі міфи, щоб протиставити їх угорцям, не переймалися   їх достовірністю й пропагували такі розповіді.

Коли прийшла чехословацька влада у 1918 році, їй   теж конче потрібен був міф про те, що угорці завжди утискали місцеве   слов’янське населення ,   а ось слов’яни – чехи   визволили їх. Тому чеська пропаганда   також підтримувала ці історії. Починаючи з 19 століття про Лаборця   почали вже складати поеми, вірші, писати п’єси, робили з нього героя,   борця бідних русинів проти азатської орди – угрів. Звідси він потрапив у шкільні підручники

Радянській владі теж були потрібні люди, які боролися проти угорських завойовників у ті далекі часи. Вони через пропаганду зробили такими борцями не тільки   Лаборця,   але і подільського князя Федора Корятовича (один із радянських письменників навіть описав   його учасником боротьби   проти німецького рицарського ордену,   тоді як насправді він був союзником рицарів).

І після цього всього ми підходимо до часів незалежності, коли в умовах демократизації   повинен був   ,   нарешті , настати час вільного, об’єктивного, незаангажованого висвітлення нашої історії   Натомість люди різних професій взялися   на свій розсуд інтерпретувати та писати історію,   хибно думаючи, що істориком може бути кожен , кому заманеться. Це активно підтримували й підтримують певні місцеві й закордонні політичні сили. Тож не дивно,   що Лаборець і Корятович   стали знову затребувані.   Hа цей раз як національні герої так званого русинства . Ніхто нікому не заборонить говорити чи вважати Лаборця національним героєм. Перервати цю кілька столітню   фальшиву з точки зору історичних джерел традицію, яка ґрунтується на незнанні історії, дуже важко.   Ще важче, коли правду знати й не хочуть,   тиражуючи безперервно через ЗМІ фальш.

Справжня історія набагато цікавіша від надуманої

Ось ми з вами сидимо неподалік   від   ясена який назвали чомусь на честь Масарика, бо саме так вказано на гарній, очевидно дуже недешевій,   металевій табличці, встановленій біля нього. Масарик   дійсно був   в Ужгороді у   1921 році, але до цього дерева жодного відношення не має, але чи приїжджі туристи не   знатимуть   це. Ось так фальсифікується історія. Дерево просто росло собі, а міфологізатори повязали його з   особою, що не має до нього жодного відношення. Там, де Масарик дійсно був   де можна було би поставити табличку, там не поставили. Чому? – Бо не знали. І що робити, коли ці байки про Лаборця, Корятовича, русинів, Масариків ясен та інше розказують гостям міста? Коли   пояснюю людям, що справжня історія набагато цікавіша від надуманої, то мене не слухають. Краще дурити голови туристам, наприклад,   про центр Європи в Діловому, ніж розповісти що це простий геодезичний знак 19   століття. На жаль, люди хочуть все отримати легко і швидко. А щоб дізнатися правдиву історію – потрібно   важко, а   інколи й довго працювати. Набагато легше не думати, не сумніватися, не ставити запитання. Та чи варто   дивуватися   цьому всьому, якщо навіть в Ужгородському національному університеті,   де існує цілий історичний факультет,   зуміли « довести” ,   що університет був заснований аж у 1615 році і зробити з католицької єзуїтської гімназії предка радянського атеїстичного   вишу.

На Закарпатті зникають цілі історичні комплекси

Історичні частини у містах, де є архітектурні пам’ятки кінця ХІХ – початку ХХ століття, які можуть привабити туристів, на жаль, перебудовуються, забудовуються, і зупинити цей процес практично неможливо. Відповідальність за це несуть міські органи влади, оскільки саме вони надають дозволи на добудову. В Ужгороді, Мукачеві, Берегові   вже багато таких планів. Зникають цілі комплекси. У нас на вулиці Швабській, де жили німецькі колоністи, не залишилося майже жодного будинку тих часів.

Архітектори мотивують це тим, що місто повинно жити, розвиватися. Але чому тоді не забудовують римський Колізей чи центральну частину Парижу? У центрі більше можливостей заробити кошти,а протистояти тим, хто хоче заробити гроші саме в такий спосіб, складно. Це стосується всіх пострадянських країн, які потрапили в умови ринкової економіки.

Вже й на Корзо, площі Петефі дозволяють забудовувати, пояснюючи це тим, що потрібно   наприклад вирівнювати   дахи будівель. А якщо пройтися вулицями, то можна побачити чимало будівель з оголошеннями оренди. Тоді для чого будували?

Русини, які хочуть визнання, ідентифікують себе на основі фальшивих даних

На жаль, чимало в нашій історії не відповідає дійсним фактам. Це призводить до того, що є   люди, які кажуть, що ми не українці, а русини. Кожна людина, звичайно, може ідентифікувати   себе тим, ким хоче. Але коли вона   каже, що його рід з часів Геродота, що русинів хрестили Кирило і Мефодій, що Лаборець –   то русинський князь тощо, то наводить абсолютно хибну аргументацію. Такі люди ідентифікують себе на основі фальшивих даних, до того ж   вони вимагають   офіційно визнати не тільки себе русинами,   а   й усіх інших,   чи це хтось хоче,   чи ні, бо потрібна   статистика.   Це свідчить про те, що поява такого явища, як   політичне русинство, на початку 1990-их років,   коли розпадався Радянський Союз, була зумовлена штучними чинниками.   Симптоматично,   що навколо його народження найбільше старалися члени комуністичної партії,   тобто спочатку ці люди десятиліттями пропагували ідею єдиного великого радянського народу,   а потім   різко стали прихильниками дуже маленького русинського народу.   Цілком очевидно,   що це неприродно, але задурити   людям голови казочками   й використати (використовувати ) їх у своїх політичних цілях   - вдалося.

Будь-який народ – поняття історичне. Він колись виник, розвивається, може зникнути. І якщо з колишнього слов’янства виділилися окремі народи, то чому не може виділитися з українського   – русинський. У теорії існує   така можливість. Ось саме так і підійшов до цього питання Пал   Роберт Магочі з Торонського університету, який займається такими теоріями. З кінця 1980-их років він проводить на Закарпатті експеримент і намагається,   як в лабораторії,   виділити з місцевих східних слов’ян,   які, на його думку,   ще не цілком визначилися зі своєю   етнічною приналежністю   – русинів. Різними способами йому вдалося знайти тих, які добровільно погодилися брати участь у цьому експерименті . Однак   щось пішло не так,   бо професор відмовився від класичного рецепту, який вимагав багато часу і дуже багато безкорисливої праці,   й   вирішив (чи змушений був) прискорити процес.  

Становлення народу   теоретично проходить у три етапи: збирання фольклору, історичних документів тощо; потім на   їх основі йде формування мовного базису, започаткування видань тощо; й на завершення йде формування політичних вимог і створення політичних партій. Але якщо інші народи й   українці зокрема проходили ці етапи   послідовно та повністю, то   нинішні «русини» вирішили розпочати одразу з останнього – коли Радянський союз почав розпадатися, на Закарпатті створили Товариство підкарпатських русинов, яке почало негайно вимагати політичну і територіальну автономію. Якби це був природній процес, то він відбувався би так,   як ми вище описали. А так - це очевиднe штучне утворення в основі якого лежать різні ворожі до нашої країни політичні інтереси. Тобто маємо тотальне незнання історії Закарпаття, на чому будується фальшивий міф про існування окремого народу з метою дестабілізації краю.

З однієї сторони,   Угорщині вигідно, щоб на Закарпатті не було українців, а були русини. В угорців є ідея територіального об’єднання всіх угорців. І хоч на Закарпатті угорців   є   близько150 тисяч (12 % населення), але в межах України – це   лише 0,3 %,   а це дуже мало   щоб вимагати   територіальну   автономію. Тому як   і   в міжвоєнний час, щоб обійти цю ситуацію,   угорці підтримують русинів,   які кажуть, що їх є майже мільйон.

З іншого боку – Росія, для якої всі справи, які розколюють державу, вигідні. Суттєво допомагає в цьому місцева православна церква московського патріархату, яка теж активно використовує всі ці міфи й навіть продукує їх сама. Була, до прикладу, така ситуація, коли сам єпископ презентував журналістам   обласних ЗМІ печерний монастир 11століття неподалік Мукачева. Але на Закарпатті немає нічого подібного. Це звичайна шахта для добування залізної руди неподалік знаменитого колись Фрідєшівського залізоплавильного заводу, яка була засипана. Однак журналісти написали, що на Закарпатті такі ж старі православні   печерні монастирі, як у Києві, що їх заснувала донька Ярослава Мудрого Анастасія i таке інше. Схожі байки, але вже з ухилом до часів   Кирила і Мефодія безпідставно поширюються і про Грушівський монастир.

У часи Кирила і Мефодія на Закарпатті ще було язичництво

На території Закарпаття Кирило і Мефодій не ходили, таких даних не існує в природі.У нас у той час у Червеньові Мукачівського району ще функціонував   поганський курганний тілопальний   могильник, а в   Топольовці (нині Словаччина, неподалік від Ужгорода) ще   і в ХІ столітті   місцеві слов’яни спалювали своїх небіжчиків. Християнства   у нас тоді ще не було. Але для тих, хто поширює неправдиву історію, це не має жодного значення.

Насправді на Закарпатті християнство поширилося лише з входженням території до складу Угорської держави – з ХІ століття. Люди (русини) , які приходили з Галичини, вже приходили християнами, але не мали тут своїх церковних структур. Вся тодішня територія Закарпаття у церковному плані була передана під юрисдикцію Егерському католицькому єпископству. Саме тому тільки у 18 століття Мукачівська греко-католицька   єпархія стала незалежною.

Закарпатські будителі говорили про те, що ми – частина   єдиного російського народу

Є в нас таке поняття «будителі» - Духнович, Добрянський, Раковський та інші. Вважають, що вони будили національну самосвідомість місцевого населення (сьогодні їх імена у певної частини людей   абсолютно безпідставно фігурують як символи русинства ).   Слово «будитель» і справді має таке значення. В усіх слов’янських країнах був період будительства. Але різниця у тому, що чехи будили до чеської самосвідомості, серби – до сербської, болгари – до болгарської, а закарпатські «будителі»,   - будили не до русинської як багато хто помилково вважає, а до російської самосвідомості. Тобто ці будителі поширювали на Закарпатті тезу про те, що ми – частина «великого русского   народа»,   і не існує ні українців, ні білорусів, і тим паче – русинів, бо всі – єдиний російський народ. Поки будителі в інших країнах будили до національної самосвідомості, ці люди заводили   власний народ у тупик. Для них проста народна мова   вважалася непридатною для вживання   в літературі. Такою вони вважали лише високу мову Пушкіна – тобто російську. Не дивно , що вони не любили тих галичан (народовців) , які писали мовою простого народу й співпрацювали з галицькими русофілами

У радянський час «будителі» були потрібні через те, що виступали з лінією «єдиного російського народу». Сьогодні їх використовують як основних стовпів русинства. А вони   до   ідеї   сучасного русинства не мають жодного стосунку. Якби Духнович дізнався, що його ім’я використовують для поширення вузькорегіональної   русинської самоідентифікації, то   мабуть перевернувся би в гробі.   Олександр Духнович дійсно   поширив   слово «русин»   у літературі (вперше   воно, між іншим, зустрічається у «Повісті временних літ» за часів Київської Русі, причому в 10 столітті воно ще позначало лише норманів, варягів і лише пізніше східних словян),   але саме   під впливом галичан, які допомагали йому з публікаціями,   і яким він, зрештою, віддав свій архів.


http://prozak.info/
Наталія Каралкіна

admin