Чи реально Україні відмежуватися стіною від божевільного сусіда? Вздовж українсько-російського кордону хочуть побудувати укріплену стіну (проект)



За різними оцінками, станом на середину червня 2014 року Україна взагалі не контролює від 80 до 170 км свого кордону з Росією. Втім, безконтрольне пересування бойовиків і зброї через українсько-російський кордон зумовлене не лише слабкістю чи бездіяльністю українських прикордонників.

За майже 23 роки незалежності Україна так і не спромоглася повноцінно облаштувати і захистити свій східний кордон. Йдеться, насамперед, про інженерно-інфраструктурні рішення, адже навіть повноцінно захищені пункти перетину кордону проблеми не вирішать – нелегали, терористи і контрабандисти вільно перетинають кордон польовими дорогами.

Логічним наслідком цієї ситуації стала поява ідеї, що з кожним днем захоплює все більше українців – відгородитися від росіян Стіною.   Питання лише у тому якою має бути ця стіна і скільки це коштуватиме.

Стіна Коломойського

Заява Ігора Коломойського про розробку проекту і техніко-економічне обґрунтування будівництва укріпленої стіни довжиною майже дві тисячі кілометрів вздовж кордону з Росією стала справжньою бомбою в українських ЗМІ. Вперше ідея Стіни набула реальних обрисів, хоч поки – лише на папері.

Проект вартістю на 100 млн євро розрахований максимум на півроку і   передбачає встановлення на кордоні суцільного металевого паркану з високоміцної сталі з колючим дротом.   1920 км такого паркану, який, до речі, буде під напругою, коштуватиме 50 млн євро. Ще стільки доведеться витратити на облашування кордону – земляні рови з обох боків паркану, заповнені колючим дротом, і мінування сигнальними та протипіхотними мінами. Планується, що така укріплена лінія пройде територією трох областей, що безпосередньо межують з Росією – Донецькою, Луганською і Харківською.

«Мирну Фінляндію від Сталіна врятувала «лінія Маннергейма». Таку лінію повинна побудувати і Україна, щоб захистити себе від Путіна. Стіна на кордоні Ізраїлю дозволяє ефективно відбивати атаки терористів», – вважає Коломойський.

«Стіна – чудовий вихід», - так відреагував на ініціативу Коломойського відомий публіцист Віталій Портников. На його думку, цей проект,   який попервах виглядає трохи екстравагантно, Україні все-одно доведеться втілювати – і краще раніше, ніж пізніше.

«Якщо сусідом однієї з країн виявляється держава-терорист (а Росія і є державою-терористом) , що переправляє через кордон в нелегальному порядку танки та іншу бойову техніку для диверсантів а також самих бандитів, то інша країна повинна вжити всіх заходів для забезпечення безпеки державного кордону» – переконаний Портников.

«Закривати (кордон) тепер потрібно по-сучасному. З використанням новітніх технологій (а це дуже і дуже дорого) при істотному збільшенні чисельності прикордонних військ та по-новому навчанні особового складу. При повноформатному, в тому числі інженерно-технічному облаштуванні всієї лінії кордону і прикордонної смуги», – вважає екс-прем’єр-міністр і голова СБУ в минулому Євген Марчук.

Він   підтримує ідею закриття кордону, однак вартість і тривалість с втілення такого проекту оцінює скептичніше.   На думку Марчука, коштуватиме він 30-50 млрд грн з держбюджету плюс ще 2 млрд євро, які б можна було отримати в ЄС, який безпосередньо зацікавлений в укріпленні українського кордону.

Ізраїль, Корея, США

Радикальне розмежування кордонів між країнами кордонів не є чимось новим в світовій історії. Наприклад, через критичну ситуацію з тероризмом, уряд Ізраїля був змушений розділити збудувати на кордоні з Палестиною мур довжиною в 760 км. Цю стіну будують уже понад 10 років. Рішення про її будівництво прийняв уряд Аріеля Шарона ще у 2003 році.

Ізраїльська стіна безпеки виглядає так: перед стіною протягнутий колючий дріт, проходить рів; безпосередньо сама бетонна стіна сягає 6-8 метрів заввишки з електронною системою сигналізації.

«Це великий кам'яний мур з чималою кількістю камер, він відділяє Юдею від Самарії. До його зведення в Ізраїлі ледь не щодня траплялися терористичні акти, зараз їх майже немає", - розповів ZAXID.NET ізраїльтянин Карл Волох.

«В українських реаліях [стіна між Україною та Росією] – це те, що треба, бо лише так можна запобігти проникненню терористичних груп на територію країни, – вважає Волох. – Звичайно, для повноцінної армії будь-які стіни - не перешкода, але це дієвий спосіб для боротьби з тероризмом».

Втім, рішення ізраїльтян відгородитися стіною від палестинців не отримало у світі однозначної підтримки. Наприклад, міжнародний суд ООН вважає зведення стіни безпеки порушенням Женевської конвенції. Проте самі ізраїльтяни відзначають значно вищий рівень захисту своєї країни після появи стіни.

Схожа стіна уже більше півстоліття розділяє Північну і Південну Корею.   Тамтешній кордон має 248 км у довжину та 4 км в ширину. В останні роки корейці були навіть змушені закривати металевими парканами значну частину своїх пляжів, аби унеможливити доступ на свою територію з моря.

Металевий бар’єр загальною довжиною близько 1000 км розділяє і кордон між США та Мексикою. Таким чином американці намагаються протидіяти нелегальній міграції і транзиту наркотиків із Мексики.

Маємо час, гроші і натхнення

За словами заступника голови Дніпропетровської ОДА Святослава Олійника, причетного до розробки   проекту Коломойського, фінансувати його планують через благодійні фонди.

«Усе, що треба для реалізації цього проекту, виготовляється в Україні, з цієї точки зору це хороший інфраструктурний проект, який спирається на українську промисловість», – вважає він.

Проект уже надіслали до адміністрації президента, зазначивши, що Коломойський готовий фактично самотужки оплатити будівництво.

«При наявності державної підтримки та прийнятті рішення президентом України Петром Порошенко, фонд «Дніпро-1» готовий виконати весь обсяг зазначених та побудувати укріплену лінію державного кордону на території трьох областей протягом 5-6 місяців. Для реалізації проекту необхідно його затвердження Верховним Головнокомандувачем»,, – йдеться у супровідній записці до проекту.

Втім, і без грошей Коломойського, українці готові пожертвувати свої гроші і працю на те, щоб відгородитися від не зовсім адекватної країни сусідки. Створена менше тижня в одній із соцмереж група «Будуємо 10-и метровий бетонний кордон з Росією» налічує уже майже 10 тис. учасників, які координують між собою, зокрема, і   роботу зі збору необхідних коштів. Учасники цієї спільноти переконані, що будівництво стіни на кордоні уже стало новою національною ідеєю.

http://zaxid.net/

++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

За 13 років роботи Литвина охорона українського кордону перетворилась на беззлобний «моніторинг»

Частина пунктів пропуску на кордоні з Росією вже захоплена терористами, три російські танки, кажуть, матеріалізувались   на території Донбасу. В той же час донецький міський голова Олександр Лук’янченко заявляє про небувалий підйом злочинності у ввіреному йому місті. Бандюки   ДНР відбирають у людей машини, грабують ломбарди, захоплюють заводи й вивозять звідти військову техніку. А що при цьому роблять політики? Ну, наприклад, є в них така цікава розвага – збиратися щовечора за круглим столом в одній відомій усім телевізійній студії та балабонити про доцільність введення воєнного стану. І це тоді, коли навіть останньому українському пацифісту очевидно: яка ще доцільність, коли щохвилини гинуть люди, а ми втрачаємо не просто території, а навіть – елементарну віру? Чи назавтра прокинемось у суверенній країні?!

kordon



Питання воєнного стану все ще, як-то кажуть, стоїть… Що при цьому лишається нам? Хіба фантазувати про раптову появу сильної і боєздатної армії чи прикордонної стіни з колючим дротом на кілометри кордону – прямо з гаманця Коломойського. Пропонуємо розбадяжити таку ідею чималим скепсисом, а для цього відповісти на просте запитання: як все-таки вберегти кордон на замку, коли, хоч ти трісни, а не маємо наразі ні дієздатної армії, ні стіни заввишки десять метрів?

Воєнний стан у східних регіонах потрібно було ввести давно і це очевидно. Що чи хто заважав прийняти таке рішення? Наприклад, міський голова Донецька вважає, що воєнний стан не ефективний, і його таки можна зрозуміти. Адже вся влада в регіоні при цьому перейде до військових, а нормальному донецькому хлопцю поділитись владою – удар нижче попереку, ззаду… При цьому ДНР і так бере все, що бабєвсько-стрєлкова душа забажає, але от не ефективно і все!

Звісно, не лише мер Донецька стоїть на заваді воєнному стану. На Донбасі не самі такі сепаратисти з українською армією воюють. Це війна олігархів. Якщо в обличчях – то це Янукович, Клюєв, Тарута, Ахметов, завуальовано присутній і російський капітал. А боротьба точиться між проросійськи і проєвропейськи налаштованим бізнесом. Чому основна база сепаратистів знаходиться в Слов’янську, теж часом підзабувають, а не слід… Саме тут знайдено великі запаси сланцевого газу, а це білетик України до максимальної енергетичної незалежності від Росії.

Остання надія таких, як Лук’янченко, та й що гріха таїти – усіх нас, на закриття кордону, що без усяких огидних мерові Донецька «станів» позбавить сепаратистів підкріплення. Треба сказати, надія примарна, але якийсь шанс вона дає…

Як виживали без Берлінської стіни?

Тут усі дружно дивимось на голову Державної прикордонної служби Миколу Литвина, який обіймає цю посаду з 2001 року – тобто з часів Кучми. Увесь цей час під виглядом проєвропейської модернізації прикордонна служба чи то набувала європейських рис контролю туристичних валіз, чи то примітивно знищувалась. Тобто вона-то реформувалась, але ж курчат по осені рахують… Наприклад, пан Литвин за 13 років старанної праці тільки тепер відкрив для себе, що кордон треба не просто охороняти, а ще й захищати! Звісно, про це прямо сказано в основному законі України, але ж хто його чита… Крім того, за інформацією наших джерел у прикордонній службі України, Миколі Литвину вдалося домодернізуватися до таких звершень:

1) Фактично знищено таку форму охорони, як пошук порушників, які нелегально переходять кордон (його мали проводити військові). Охорона державної служби тепер носить красиву назву «моніторинг». Якщо раніше військові шукали ознаки порушення державного кордону, тепер вони просто виходять помоніторити свій шматок кордону. Прикордонні наряди тепер називаються патрулі, а застави – відділками. У мирний час така імітація пошуку порушників ще якось проходила… Тепер так званий оперативний пошук злочинців може тривати місяцями, яких у нас наразі просто немає. Саме відсутність нормальної пошукової роботи й швидкого реагування призвели до того, що спочатку в Криму, а тепер на Донбасі їздить військова техніка без розпізнавальних знаків…

2) Під виглядом переходу до правоохоронної діяльності зникли мотоманеврені групи, які були важливим резервом прикордонної служби. Саме вони зупиняли великі бандформування. Одна така бригада володіла арсеналом у 11-12 бронетранспортерів або бойових машин піхоти, мінометними батареями, ручними протитанковими гранатометами. Фактично це був урізаний армійський батальйон. Мотоманеврені групи свого часу дуже добре показали себе а Афганістані – на їх базі були сформовані десантно-штурмові групи. Зі знищенням мотоманеврених груп захищати кордон від великих бандформувань стало просто нікому. На думку ж пана Литвина, для захисти кордону цілком підходять патрулі по кілька чоловік із травматичною (!) зброєю.

3) Зникла вся координаційна робота між заставами. Дійшли до того, що навіть надати допомогу прикордонному пункту, на який напали, ми не можемо. Раніше, якщо на одну заставу нападали, резерви із сусідніх пунктів приходили на допомогу. Невідомо навіщо, на службі в прикордонників досі є дві авіаційні ескадрильї, одна з яких базується в Харкові, друга в Одесі. З якої причини вони не вилетіли на допомогу луганським прикордонникам – незрозуміло. Тилові служби, котрі мають забезпечити боєприпасами, їжею, виявилися взагалі не готовими до екстрених ситуацій.

4) Прикордонні відділи розташовані тепер без урахувань місцевості. Наприклад, за часів СССР на кордонах були застави протяжністю лише три-чотири кілометри, проте охороняли їх десятки людей, враховуючи стратегічну важливість   даного напрямку. Деякі застави охоронялись цілодобово, навіть на кордоні з Польщею, яка була соцреспублікою. Сьогодні в єдиному в Україні прикордонному училищі в місті Хмельницький, цього не навчають. Хлопці, закінчуючи цей заклад, мріють потрапити на пункт пропуску. Моніторинг – це вже гірше, адже грошей там не «зрубиш».

5) Немає взаємодії з місцевим населенням. При СССР кордон охороняв увесь народ. Прикордонники завжди спирались на місцеве населення, а сьогодні ці зв’язки фактично втрачено. Це не означає, що місцевим треба було когось ловити чи «здавати». Бачиш невідомих людей, групу, хтось рухається вздовж кордону – повідом прикордонникові. Були навіть бригади школярів – юні друзі прикордонників (ЮДП). Звісно, соціально-економічні умови зараз трохи інакші, але форми такої роботи можна було знайти. Наприклад, Польща ще при Союзі створила систему охорони кордону разом із місцевими жителями. Всіх правопорушників затримували швидко, а місцеві, які допомагали прикордонникам, отримували премії. Водночас за допомогу порушникам кордону чекала кримінальна відповідальність і виселення з прикордонної зони.

Може здаватися дивним, що будівництво здоровенних парканів не було основним засобом захисту на кордоні, і все-таки радянська прикордонна служба непогано справлялась із своєю роботою. А за одного (!) правопорушника, якому вдалося перейти кордон, начальника застави могли запросто звільнити.

Успішна операція – без «мирних» на БТРах

Що ж нам лишилось від прикордонної служби після її модернізації часів керування Миколи Литвина? По суті – нуль. Мотоманеврені бригади так швидко не відродиш. Патріотизм під дулами зброї сепаратистів не користується популярністю. З координацією теж не складається… Проте поки чекаємо на введення воєнного стану й заміну Литвина, є надія, що кордон встоїть… Кілька прорваних застав (чи то відділків) не означає програшу на всьому фронті. Прикордонна служба й наші військові підрозділи навчаються швидко, на жаль, ціна тому – людське життя. Отже, не з позитивного… Однак, після пройдених уроків, ми отримали таку ситуацію:

1) Наші військові колони й патрулі вже менше обстрілюються і попадають у засідки, ніж на початку АТО. Причина перших поразок крилася навіть не в тому, що хтось із «поганих» місцевих «зливав» схеми пересування військових сепаратистам. Кожен командир підрозділу, перш ніж виїхати хоч на кілометр від бази, мав спочатку пропрацювати маршрут. Визначити можливі місця засідок, мінування, перешкоди, вислати розвідку, виставити бойову охорону, у важкопрохідні місця, крім розвідки, посилають саперів. І судячи з усього, наші командири вчаться користуватися картою.

2) Такі відверті поразки, як під Волновахою – уже малоймовірні. Загиблих там бійців тепер називають героями, але кадрові військові чудові розуміють, що сталося в цьому місці. Люди у зоні бойових дій не мають права розслаблятися. Тим більше, коли проти них фактично ведеться партизанська війна. Українські військові від’їхали від об’єкту бойових дій, але не виїхали із небезпечної зони. Під Волновахою ніхто не забезпечив охорону зони зупинки та розвідку. Прийом їжі, відпочинок треба було організувати почергово! Вина за те, що сталося, насамперед, лежить на керівникові групи, який проігнорував прописні істини виживання під час війни.

3) Потроху наші військові навчаються вести бойові дії в межах міста, серед мирного населення… Ще за радянських часів наші офіцери отримали досвід роботи з великими групами людей на кордоні з Китаєм. Але чомусь нікому його не передали… На початку АТО дивувала ситуація, коли під тиском місцевих мешканців розверталися БТРи. Військові просто із самого початку помилялися, допускаючи близький контакт із мирними людьми. Уся військова техніка повинна мати захист, аби ніхто не міг запросто вилізти на дах БТРа. Колонна машин зупиняється принаймні за кількасот метрів до людей і різні групи військових (група розчленування, вогнева група) витісняють мирних жителів, водночас вишукуючи серед них бойовиків. Наразі можемо констатувати, що колони українських військових уже мають менше подібних інцидентів з «мирними».

На черзі – ефективні мотоманеврені бригади, які діятимуть вільніше під час воєнного стану. Ще трохи далі – відродження прикордонної служби на новому, українському досвіді, замість забутого радянського. Військові кажуть: в уставі кожна буква прописана чиєюсь кров’ю. Практика показує, що крові тієї чомусь багато не буває… Чи буде АТО, чи буде воєнний стан, чи все залишиться, як є, а вчитися нашій армії та прикордонникам доведеться дуже швидко. Для них це єдиний шанс вижити в цій гібридній і неправильній, але від цього не менш справжній війні.

Олена Солодовнік   -  
pic.com.ua

admin