Щоб відповісти на це питання, слід враховувати суто українські реалії, особливо ж ті, котрі склалися після перемоги Януковича на президентських перегонах 2010. Не можна ізолюватися і від європейського світу, де проблеми стрімко накопичуються.

Узагальнено ці чинники зводяться до наступного:
- присутність міжнародної фінансово-економічної кризи, вибудова на цьому тлі взаємостосунків з Європою і Росією;
- втрата політичними партіями і їхніми лідерами будь-якого авторитету і впливу на розвиток подій (як таких, власне політичних партій в Україні не склалося, скоріше це клани або групи, об’єднані бізнесовими або іншими корпоративними інтересами);
- рішуча, майже повна недовіра до депутатів, яких називають народними хіба що глузуючи;
- той факт, що вибори відбуватимуться за новим законом – 5% бар’єр для партій, повернення мажоритарників, відновлення конституційних повноважень парламенту зразка 1996 року тощо;
- зруйнована судова система, недовіра до слідчих органів та силових структур, понівечений механізм права як такого в державі;
- запровадження авторитарного стилю керівництва, коли вирішення всіх ключових питань життєдіяльності держави знаходяться в режимі ручного управління однієї людини;
- трансформація понять "влада" і "опозиція", котрі тепер існують хіба що у віртуальному просторі;
- вибори проходитимуть на фоні зростаючого зубожіння населення, наростання проблем бюджетного й фінансового дефіциту, невдоволення діями владних структур.
Зрозуміло, це не повний перелік передумов, в яких відбуватимуться парламентські вибори (наприклад, слід враховувати, що вони проходитимуть у рік проведення Євро-2012, що теж накладає певний відбиток). Однак, вищеперераховані особливості, безумовно, слід мати на увазі, коли робимо спробу прогнозувати їхній перебіг.
Можливі варіанти…
З якими політичними конфігураціями можемо зіткнутися після парламентських виборів?
Їх небагато – усього три.
Варіант перший – екзотичний. Партія регіонів і союзна з нею КПУ, йдучи окремо, заводять у парламент по партійних списках, мажоритарних округах та шляхом домовленостей до 300 депутатів і створюють коаліцію.
Усе решта після реалізації цього варіанту – не цікаво. Простір для законотворчості – безмежний.
Маючи конституційну більшість, вони не тільки штампуватимуть будь-які вигідні для себе закони, але й сповна використовуватимуть її можливості – аж до прийняття нової Конституції, закону про вибори президента у парламенті тощо.
І теоретично, і практично все можливо, все дозволено, ніяких перешкод.
Вірогідність такого варіанту, як на мене, – до 10 процентів.
Варіант другий – традиційний. ПР і КПУ за списками і в округах плюс після виборчих домовленостей здобувають більшість, формують коаліцію, керівництво парламенту, продовжуючи штампувати вигідні для влади законопроекти.
Структура і каркас парламенту залишаються такими ж, як нині. Косметичні зміни можливі, проте вони не зачіпатимуть уже вибудованої системи влади.
Структурованої опозиції, як і нині, немає. Усі надії пов’язуватимуться з наступними президентськими виборами. Вірогідність – 80 процентів і вище.
Варіант третій – малоймовірний.
Пройшовши до парламенту, партії, котрі називають себе опозиційними, залучивши мажоритарників, формують більшість і починають активно впливати на процеси у ВР.
Не виключена поява молодих не зіпсованих грошима і владою облич, політиків нової хвилі. Штиль змінюється на до болю знайоме політичне протистояння. Увага до діяльності парламенту з боку суспільства зростає.
Усі, особливо тушки, стежать за коливанням президентського рейтингу. Вони готові в перший ліпший момент поміняти політичні ставки. Усі з нетерпінням чекають президентських виборів.
Імовірність – до 10 процентів.
Партії: "Ми не такі, ми краще!"
Отже, спираючись на результати соцдосіджень, можна допустити, що за умови, коли вибори проходитимуть коректно, у тій половині депутатських місць, що розподілятимуться за пропорціональною системою, невелику перевагу здобудуть партії, котрі в ЗМІ називають опозиційними.
Щоб аргументувати вищевикладені тези, досить проаналізувати останні рейтинги "влади" і "опозиції".
Навіть не спеціалісту зрозуміло: рейтинги провладних партій хоч не стрімко, але падають, а тих, котрі називаються "опозиційними" – хоч і повільно, але зростають.
Приблизно-умовно і узагальнено їх можна кваліфікувати як 25% (ПР і КПУ) до 35 ("Батьківщина", "Фронт змін", "Удар").
Деякі дослідники вважають, що саме ця "недоїмка" на партійній ниві змусила владу змінити закон, відродивши частково мажоритарку. Саме округи мають стати підсобним матеріалом для побудови провладної більшості.
Статистика, котру подають ряд відомих соціологічних фірм, свідчить, що з партій, присутніх у парламенті нині, шанси зберегти крісла мають три з п’яти.
Безперечно, поява нових гравців освіжить затхлу політичну атмосферу в будинку під куполом.
Однак далеко не факт, що нові політичні сили (називаються як вірогідні претенденти на проходження 5-процентного бар’єру "Фронт змін", "Удар", "Свобода"), а також "Батьківщина" зможуть об’єднатися навіть на платформі "дружити проти когось", не кажучи вже про згуртування на спільних концептуальних засадах.
Хіба що це станеться за дві хвилини до розпуску?
Враження таке, що партійні вожді та їхні загони переживають важке політичне похмілля: вони ніяк не можуть пояснити суспільству, заради чого йдуть у владу.
Основний аргумент: "Ми не такі, ми інші, ми кращі, ніж вони".
Ясна річ, ніхто їхнім пісням не вірить, а потенції, щоб змінити заїжджену платівку, не вистачає хронічно. Залишається відкритим питання: а суспільство відчуває потребу в нових партіях, чи йому конче необхідно, щоб змінилися зміст і якість політики, яка нині утверджується в державі?
Друга заувага – зникнення з парламентської арени партій так званого "правого" спектру, націонал-демократичного спрямування ("Наша Україна", НРУ зі своїми сателітами навряд чи здолають 5% бар’єр).
На цьому сегменті залишається радикальна "Свобода", котру експерти не відносять ні до "влади", ні до "опозиції", а також частково – "Батьківщина".
Мажоритарники: вертикальний шпагат
Таким чином, не добравши депутатів за пропорційною системою, влада розраховує на мажоритарників. З новітньої історії відомо, що так було і 1998, і в 2002, коли влада з тріском програвала вибори, але за рахунок закулісних домовленостей і маніпуляцій створювала "свою" більшість.
Наприклад 2002 року провладні "За ЄдУ!" і СДПУ (о) набрали приблизно 19%, а опозиційні сили – втричі більше, майже 58%. Однак більшість виявилася пропрезидентською. Як любив повторювати один з авторів того проекту: політика – мистецтво можливого. Спробуй, запереч.
Аналітики схиляються до думки, що процентів 15-20 з нинішніх депутатів-мажоритарників будуть знаковими політиками, які вже не раз долали суперників в округах. Причому, не стільки полум’яним словом, як гарними обіцянками та тривіальним підкупом виборців, умовно кажучи, гречкою "а-ля Черновецький".
До речі, в київських округах така "робота" ведеться повним ходом, в перших лавах ентузіастів – знайомі обличчя з "молодої команди" київського мера. Подейкують, що і він піде рідним Дарницьким округом Києва, де вже не раз легко долав суперників.
Інші – до 80% – представники "чистого" бізнесу. Їхній метод завоювання довіри простий, як кут будинку – по 300 гривень кожному "простому" виборцеві.
Ті ж, втративши довіру до будь-яких політичний партій і персон, з нетерпінням чекають "своїх" кандидатів, маючи на увазі, що наступного атракціону щедрості, може, більше й не буде.
При цьому мажоритарники, як і в кращі часи, розраховуватимуть на адмінресурс, істотну допомогу провладних структур – і в ході самих виборів, і після.
Адже зробити щось для округу без підтримки з Києва – практично неможливо. Ось чому більшість з них прийде до парламенту вже "міченими" – в боргах, котрі слід буде відпрацювати в депутатському кріслі.
Ті ж небагаточисельні, хто пройде виборче сито самостійно, стикнуться з дилемою: залишатися "білими воронами" чи поповнити провладні ряди? Звичайно, прокуратура, податкова, інші силові структури швидко "просвітять" їхні родоводи на предмет стерильності ведення бізнесу.
Ця конструкція, тим не менш, здатна встояти до президентських виборів 2015.
У пошуках виходу
Висновок: вибори-2012 не призведуть до радикальних змін у структурі влади, вони позначаться власне лише на політичній конфігурації парламенту, перерозподілі в ньому політичних сил.
Скоріше матимемо справу з ще більшим розпорошенням сил на політичній палітрі, ніж з консолідованою опозиційною силою.
Перерозподіл депутатських мандатів між політичними силами всередині парламенту і персональні зміни в уряді – це, мабуть, і все, на що варто сподіватися в результаті виборів-2012.
Що стосується провладного блоку, то слід мати на увазі: за час, котрий минув після президентських перегонів-2010, в Україні вибудовано механізм, який дозволяє владі бути майже повністю незалежною від настроїв суспільства.
Варіанти, проаналізовані тут (окрім екзотичного), не змінять політичного пейзажу, котрий і зараз спостерігаємо за вікнами споруд на Печерських пагорбах. Чи є інші варіанти? Хіба що – суто фантастичні.
Таким, зокрема, котрий би сплутав усі вище перелічені розклади в парламенті, міг би стати несподіваний прорив до ВР групи фінансово незалежних мажоритарних депутатів, об’єднаних навколо сильної, знакової і самодостатньої особистості. Наприклад, когось зі старої гвардії політиків першого ешелону.
Кожен, певно, назве свою кандидатуру такого політика, який з тих чи інших причин не самореалізувався. Інша справа: навіщо це йому? А раптом – жага амбіцій не втамована, чи прагнення реваншуватися за минулі помилки, а, може, попіл Клааса стукає в серце – хтозна.
Якщо б такий політик повів "гвардію" – чоловік з 30-40 – на вибори по "своїх" округах, у разі перемоги мали б справу з фракцією, котрій належала б "золота акція" у ВР, і без участі якої жоден запропонований "владою" чи "опозицією" законопроект не гарантував би проходження в залі.
Такою "золотою акцією" могла б гарно розпорядитися і партія. Наприклад, "Сильна Україна" зразка 2010 року або ж нинішня "Громадянська позиція". Щодо останньої – її фінансове становище і склад команди невідоме широкому загалові, тому, крім особистих симпатиків, та незначної частини електорату, котрий "за справедливість", розраховувати на щось більше важко.
Те саме можна сказати про партію "Удар". Здається, що її політтехнологи прагнуть сховатися за високим публічним рейтингом лідера. Проте – і в цьому переконувалися неодноразово – публічний рейтинг часто не співпадає з політичним.
З високим публічним рейтингом можна стати депутатом, а лідером парламенту чи президентом – проблематично.
Можливо, хтось побачить "третю силу" в іншій політичній організації – не суть важливо. Але те, що подібний політичний запобіжник необхідний вітчизняній розбалансованій політичній системі – аксіома. Та й розмова про цю силу триває не перший рік. Та, як співав бард, "настоящих буйных мало…".
Володимир Кулеба, для УП

www.pravda.com.ua

admin