Збірна Москви з футболу на закарпатський лад

19.12.2021 22:16 СПОРТ

Або фото на титульній сторінці з «Футбол–хокею», на яке натрапив у власному архіві, зумовило написати цей матеріал.

Я уважно переглядаю   свій архів. Потроху викидую, бо у моєму трикімнатному «голуб’ятнику» (трикімнатна квартира має аж 68 квадратних метрів ), де туляться 5 осіб, досить тісно. Тим більше, що я окупував одну кімнату на правах господаря, а у другій зберігається «Народний музей спортивної слави Закарпаття». Одних підшивок спортивних газет більше сотні. Скажете, що блефую. Добре. Назву з десяток про які ви, шановні любителі спорту, навіть не чули: «90 хвилин» (Івано–Франківськ). Розгортаю за 9 серпня 1994 рік і шукаю рідне «Закарпаття». Знайшов. Кубок України. 1/16 фіналу (див. нижче).

Йдемо далі. Газета «Буковина спортивна». Теж шукаю своє. Хоча на Буковині заслужених майстрів спорту колишнього СРСР з футболу і нема, але вони надрукували весь список. Цікавимося своїми. Їх чудова сімка: М. Михалина, Й. Сабо, В. Турянчик, С. Решко, В. Рац, І. Яремчук та Й. Беца. Йожефа Йожефовича назвав останнім у списку через те, що він це звання отримав лише у 1991 році. Є тут ще два цікаві факти. Серед футбольних клубів «заслужений» найбільше підготував ФК «Динамо» Київ — 43 (кожен сьомий закарпатець), ФК «Динамо» Моква — 40, ФК «Динамо» Тбілісі — 32, ФК «Спартак» Москва — лише 29, ЦСКА (ЦБЧА)— 25, ФК «Торпедо» та «Локомотив» Москва — відповідно 14 та 8.

І таке. Найбільш молодим змс був Е. Стрельцов, а найстаршим за віком наш Йожеф Беца (1991 рік). Про останній факт пізніше розповім в одному з наступних матеріалів. А мова піде про те, як мукачівець отримав звання «ЗМС СРСР» через 35 років, адже він став чемпіоном олімпійських ігор ще у 1956 році.

Ще кілька назв газет — «Наш футбол» (Дніпро), «Фінт» (Київ), «Хет–трик» (Маріуполь), «Футбольний крок» (Житомир), «Футбол по–луганськи», «Форвард» (Севастополь) та інші.

А ми повернемося до фотографії, яка була вміщена у додатку «Советского спорта»— «Футбол–Хокей» (№20,17 червня 1987 р.) — див. Зверху.

Сам матеріал журналісти назвали «Битва гігантів».

10 травня 1987 року. 18.00. Москва. Центральний стадіон ім. В. І. Леніна. 95 000 глядачів. ОГО!!!

ФК «Спартак» Москва – ФК «Динамо» Київ — 0:0.

Суддя: Г. Голіков (Ленінград).

ФК «Спартак»: Дасаєв, Каюмов, Б. Кузнєцов, Суслопаров, Бубнов, Мітін, Є. Кузнєцов, Пасулько, Месхі (Колядко, 80), Черенков, Родіонов (90 відсотків членів Першої та олімпійської збірних СРСР).

ФК "Динамо" К: Чанов, Безсонов, Горілий (Баль, 67), О. Кузнєцов, Євсєєв, Рац, Яковенко, Михайличенко, Заваров, Євтушенко, Бєланов (Блохін, 71).

Витяг із статті: «Найсильніший клуб СРСР останніх двох років (Спартак» — Авт.) уже програв Суперкубок УЄФА румунській "Стяуа" (0:1) та півфінал Кубка європейських чемпіонів "Порту" (двічі по 1:2). У чемпіонаті країни кияни так само не сяяли. Після двох домашніх перемог на старті над «Араратом» (7:0) та «Нефтчі» (2:1), косяком пішли поразки: «Дніпро» та ЦСКА у Києві – по 1:2, «Шахтар» у Донецьку – 0: 1. Як підсумок, 15 місце (!) серед 16 команд із чотирма набраними очками у п'яти матчах. Щоправда, інші команди провели на дві-три ігри більше. Але факт того, що «Динамо» Валерія Лобановського перед матчем зі своїм найважливішим суперником знаходилося в глибокій ямі (психологічній та фізичній) – факт незаперечний. Московський «Спартак» навпаки, почував себе у чемпіонаті чудово – жодної поразки у восьми матчах при шести перемогах, 14 очок та одноосібне лідерство. Команді Костянтина Бескова явно набридло бути «вічно другою», як прозвали «Спартак» у 80-ті роки. Більше того, багато хто вже на початку травня поспішив оголосити, що «червоно-білі» не мають конкурентів за чемпіонське звання. З цим багато хто був не згідний. Насамперед – кияни. У неділю 10 травня на стадіоні в Лужниках зібралося 95 000 глядачів (для порівняння взяв три поєдинки, котрі відбулися цього ж дня: «Торпедо» Москва – ЦСКА — 1:0 (41 000 глядачів), ФК «Нефтчі» Баку – ФК «Динамо» Тбілісі – 3:0 (37 тисяч) та ФК «Кайрат» Алма-Ата – ФК «Зеніт» Ленінград — 1:0 (30 000 глядачів — Авт.) для того, щоб особисто побачити битву двох гігантів вітчизняного футболу. Хоча Центральне телебачення вважало за краще транслювати «Міжнародну панораму» дорослим та мультфільми для дітей. Матч показувала друга програма, яка йшла на обмеженій території Росії. На поле вийшла майже вся збірна СРСР: Рінат Дасаєв, Сергій Родіонов, Олександр Бубнов («Спартак»), Віктор Чанов), Володимир Безсонов, Олег Кузнєцов, Василь Рац, Павло Яковенко, Олексій Михайличенко, Олександр Заваров, Вадим Євтушенко, Ігор Бєланов, Олег Блохін ("Динамо" Київ). Це при тому, що спартаківець Вагіз Хідіатуллін пропускав матч через два попередження, а киянин Сергій Балтача не зміг зіграти через травму. До того ж, Анатолій Дем'яненко терміново поїхав на похорон батька. Проте, 13 «зірок» радянського футболу, які викликали Лобановський до збірної, видали на гора справжню битву гігантів. Весь перший тайм кияни намагалися пройти оборону спартаківців за допомогою різких флангових проривів із незмінними прострілами в центр на партнерів, що набігають. До того ж, динамівці часто вдавалися до далеких ударів, з якими не легко справлявся Дасаєв. Могли забити Рац, Заваров, Євсєєв, Бєланов, знову Рац. Причому червоно-білі не цуралися брудної гри. Наприклад, як тільки Бєланов обдурив фінтом Суслопарова і виривався на оперативний простір з перспективою виходу віч-на-віч із голкіпером «Спартака», Юрій Суслопаров без сором'язливості в стрибку руками завалив динамівця. Ось так, навіть за ціною попереджень, ліквідувалися погрози гостей з України. Правда, після перерви потроху перебрали ініціативу до своїх рук. І вже шанувальникам народної команди Росії доводилося хапатися руками за голову, коли Михайло Месхі точнісінько повторив удар Бєланова вище за поперечину. Могли відзначитися Євген Кузнєцов, той самий Месхі. Але в результаті на табло стадіону у Лужниках так і залишилися одні нулі.

А тепер слово самим учасникам матчу:

Василь Рац: «Зарядженість на гру була високою – і внутрішня і задана установкою. Відчував наснагу, наплив сил. Це виявилося з першої ж хвилини. Ми нейтралізували атаку спартаківців, я рвонувся флангом із м'ячем. Побачив Дасаєва, який був на місці – вдарив без підготовки з-за меж штрафного майданчика. Мав забити. Але Дасаєв у стрибку дістав м'яч. Він і надалі грав безпомилково».

Михайло Месхі: «Досі не зрозумію, як із 10 метрів пробив вище поперечини воріт. Чанов, який відбив м'яча мені на ногу, вже лежав і нічого не міг виправити. Але я, мабуть, від такого подарунку, зізнатися, розгубився. Не вистачило холоднокровності. А ось в іншому епізоді, коли Федір Черенков віддав м'яч мені на хід, хтось із суперників у момент удару трохи притримав мене рукою. От і вдарив я слабо».

Віктор Чанов: «Якщо не рахувати двох-трьох гострих моментів, роботи у мене було небагато. Тим не менш, постійно доводилося бути напоготові. Спартаківці не з тих суперників, хто дає змогу розслаблятися. Для нас матч був нелегким насамперед у психологічному плані. Після попередніх невдач нам важливо було не програти. Вважаю, що гра нам вдалася».

І про фото на титульній сторінці. Ледве читаю підпис: «Спартак»— киевское «Динамо» у Лужниках. Высокая борьба: в прыжке Виктор Пасулько (слева) и Василий Рац.

Якби я був автором тексту, то обов'язково би дописав: (обидва з крихітного Закарпаття, а відстань від рідного села В. Пасулько (Ільниця) до рідного сала В. Раца (Фанчиково) не більше 30 кілометрів.

Були часи. Були футболісти. Були матчі гігантів і були матчі–гіганти, які збирали 95 тисяч глядачів лише на трибунах. А тепер. Ми із Степаном Селменським загинаємо пальці і називаємо прізвища вихованців закарпатської школи футболу, які тепер виступають у командах майстрів (Прем'єр–ліга). Один, два, три, чотири, а п'ятий палець так і на зігнули, бо більше не згадали прізвищ закарпатців, котрі грають в елітних командах чемпіонату України (крім ФК «Минай»). Степан Степанович запропонував: «Треба переглянути усі заявочні листи команд Прем'єр–ліги, то, можливо, і знайдемо».

Автор матеріалу свого часу підготував статті типу «Київське «Динамо» на закарпатський лад», а також «Львівський, івано–франківський, полтавський, чернівецький футбол на закарпатський лад». Із тих закарпатських гравців складав символічні збірні команди названих регіонів. Гадаю, що дійшла черга і до Москви. Нагадаю цікавий факт. Мукачівець Іван Мозер у 1956 р. (ФК «Динамо» Москва) увійшов до складу збірної Москви і став єдиним із закарпатців переможцем футбольного турніру Спартакіади народів СРСР–56. Це були справді гігантські змагання. Щодо збірної України. То вона у матчі за третє місце переграла збірну Ленінграда — 2:1. Бронзові медалі були вручені і трьом закарпатцям — Тиберію Поповичу з Мукачева, Ернесту Юсту з Ужгорода та Михайлу Коману з Виноградова.

Отже, збірна Москви на закарпатський лад:

Воротарі: Золтан Мілес (ФК «Локомотив» Москва) та Емеріх Микулець (ФК «Спартак» Москва).

Польові гравці — Золтан Бреньо, Йожеф Беца, Йожеф Сабо, Степан Варга, Іштван Секеч, Федір Ванзел, В’ячеслав Медвідь, Іван Мозер, Віктор Пасулько, Дезидерій Ковач, Йосип Біловарі, Вільгельм Теллінгер. Ці гравці були у складах таких московських футбольних клубів: «Спартак», «Динамо», «Торпедо», «Локомотив» та ЦСКА (ЦБЧА).

Якщо когось не назвав із закарпатців, що виступали колись у складах московських команд, будь ласка, допишіть. Буду вельми вдячний.

Василь Гаджега,
голова обласного осередку Асоціації спортивних журналістів України.

Примітка: нагадаю, що у середині 80–их років минулого століття у складі збірної колишнього Радянського Союзу були троє закарпатців (В. Пасулько, І. Яремчук та В. Рац), 10 років раніше футболку з надписом «СРСР» одягли двоє наших земляків — Йожеф Сабо та Ференц Медвідь, а у середині 50–их років минулого століття ще двоє мукачівців — Й. Беца та І. Мозер. До війни за збірні команди Чехословаччини та Угорщини грало 5 вихідців із Срібної Землі. І таких фактів–родзинок можна називати й називати (маємо олімпійських чемпіонів з волейболу, гандболу та баскетболу!!!), а місцеві чиновники, ніяк не можуть «розродитися» на приміщення де б можна розгорнути «Народний музей спортивної та олімпійської слави Закарпаття», який уже давно з бородою на офіційних документах, як обласної так і Ужгородської міських рад. Наші колишні спортсмени прославили наш край на весь світ, то й ми щось зробімо для них, пане мер Ужгорода, а не займайтеся відписками, що буцімто нема вільних приміщень. У той час давно пустують видавництва «Закарпаття», міська друкарня, «Знання», «Просвіта», а на стадіоні «Авангард» і поготів є пустих приміщень, де можна розгорнути «Музей…». Добрі люди–патріоти краю захотіли відкрити музей–кімнату екс–гравцеві та тренеру київського «Динамо та збірної України, бронзовому призеру олімпійських ігор, змс Й. Й. Сабо і зробили це на стадіоні «Спартак». Цікаво, а яку лепту до «Музею Почесного громадянина м. Ужгорода Й. Сабо» внесла міська рада, якщо її очільник пан Андріїв навіть на його відкриття не приїхав. Були інші невідкладні справи — вибори…

Висновок нам підкаже ось це відоме прислів’я: «Хто хоче вирішити проблему – шукає можливості, хто не хоче – шукає причини»...

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат