Павло Амбруш: У нас з українською мовою ніколи проблем не було

22.05.2021 17:22 СОЦІО

Голова Тячівської районної організації Демократичної спілки угорців України з 2002 року, вчитель-математик Павло Амбруш пройшов трудовий шлях від простого вчителя до директора Тячівського ліцею. Він прийшов у Тячівську школу № 3 працювати вчителем у 1974 році і сьогодні живе освітнім життям.

Найбільше хвилюється за те, щоб Тячівський угорськомовний ліцей-інтернат не припинив своє існування через «мовний закон», який вимагає в усіх школах країни викладання українською мовою.

— Павле Олександровичу, угорський уряд підтримує громади закарпатських угорців, які потребують тієї чи іншої допомоги. Скажіть, Тячівський угорськомовний ліцей звертався по підтримку?

— Так, ми отримали свого часу підтримку. На початку 2000-х наша 3-тя школа (імені Шімона Холлоші) була в дуже поганому стані, треба було перекрити дах, але не було фінансування. Тоді ми отримали фінансову допомогу для проведення ремонтних робіт, але була умова, що хтось із нашої громади повинен був курувати цей напрямок роботи. Щоб зберегти/використати ці кошти за призначенням, у 2004 році мене запропонували на посаду заступника голови Тячівської районної державної адміністрації. У січні 2006 ми закінчили перекриття школи і я повернувся уже директором ліцею, а не школи. Школа і ліцей у нас розміщені практично в одній будівлі: ліцей є продовженням (добудовою) будівлі, в якій розташована школа.

Це в нас ліцей з угорською мовою навчання. Поки що ми змогли зберегти його, міський голова нас підтримав. Правда, ми змушені були звернутися по допомогу до угорського уряду, тому що в нас ліцей-інтернат, а місто не могло профінансувати повністю і ліцей, і гуртожиток. Якби ми знайшли фінансування для гуртожитку, то тоді місто змогло би профінансувати ліцей. Ми через благодійний фонд Закарпатської реформатської церкви звернулися до угорського уряду і тепер на 2021 рік ми отримали фінансування гуртожитку.

Ми мусимо зберегти ліцей. Коли я в 1974 році починав тут працювати, то у Верхньому Потиссі (Хустський, Тячівський, Рахівський райони) було всього 2 середні школи з угорською мовою навчання: у Вишкові і в Тячеві. Тоді утворилися спочатку недільні/церковні, а згодом і комунальні школи І—ІІ ст. у Ясінях, у Великому Бичкові, Рахові, в Кобилецькій Поляні і ми зрозуміли, що маємо знайти можливість допомогти їм десь закінчити середню школу.

Так ми написали проєкт на створення і будівництво ліцеюінтернату. Це фактично прибудова до 3-ї школи, там була відповідна територія і ми побудували ліцей з інтернатом. Таким чином ми дали можливість тим дітям, які закінчили школи І—ІІ ст. з угорською мовою навчання продовжити навчання у нас. Вони приїздять, живуть та навчаються тут протягом тижня і на вихідні їдуть додому. В нас навчаються діти з Рахівського, Тячівського, Іршавського районів.

— І куди йдуть вчитися далі ваші випускники?

— Ліцей почав працювати фактично з 2000 року, на сьогодні його закінчило понад 700 випускників, продовжують навчання в основному на Закарпатті. Хоча, останнім часом багато хто їде навчатися в Польщу, в Словаччину, в Угорщину. Тепер для дітей можливостей дуже багато.

— Добре, а як же ваші діти вивчають українську мову? Вони ж мають переходити на навчання українською.

— У нас із українською мовою ніколи проблем не було. Коли я прийшов у 1974 році сюди, наші діти вже вивчали і українську, і російську мови. І жодних проблем у нас із вивченням української не було. Тому я сміявся, коли з Міністерства освіти казали, що діти угорських шкіл не знають української мови. У 1997 році приїхала до нас із перевіркою комісія з Міністерства освіти та науки України. І одна інспекторка, Катерина, прізвища її не згадаю, ледь не плакала, коли я їй показав, як у нас усе працює. Уряд Угорщини подарував нам свого часу ксерокс і друкарську машину. Підручників із української мови в нас було 1 чи 2, але ми їх роздрукували в потрібній нам кількості і всі наші діти, у всіх класах були забезпечені підручниками з української мови. Так ми знайшли можливість, при нестачі підручників, усе ж вивчати українську. У нас важче було з підручниками на початку 90-х, ніж раніше. Раніше ми вивчали українську мову з підручників для українських шкіл: наші вчительки вибирали матеріали, які підходили за рівнем для викладання в тому чи іншому класі. А потім ми фактично жили за рахунок тиражувальної техніки.

— А яка ситуація тепер із навчальними матеріалами, підручниками?

— Тепер проблем нема, ми забезпечені ними. У нас навчаються діти з україномовних населених пунктів, і тому в нас проблема буває… вивчити угорську. Але вчать, батьки задоволені. Більшість учнів після закінчення ліцею продовжують навчатися далі. Не обов’язково у виші, але не зупинилися в навчанні, а це — головне.

Коли ми відкривали ліцей, то поставили собі мету, що наш випускник у ХХІ столітті має бути на «ти» з комп’ютером і має мати водійське посвідчення, тобто має вміти керувати автомобілем. У перші 15 років ми цього дотримувалися. І це дуже знадобилося нашим дітям, тому що дехто вступав далі на вечірню форму навчання, вдень працювали в комп’ютерних фірмах чи магазинах, або таксували, а ввечері йшли вчитися і так могли оплачувати своє навчання.

— А коли ви «познайомилися» з Демократичною спілкою угорців України?

— Коли починали будувати ліцей, на початку 90-х, я познайомився з Михайлом Михайловичем Товтом, який тоді був депутатом Верховної ради України від Берегівщині. Він був одним із небагатьох, хто міг реально допомогти: коли зупинялося фінансування чи виникали інші проблеми — я звертався до нього і він завжди допомагав. Михайло Михайлович був заодно і головою Демократичної спілки угорців України (1996—2002 рр.) і так вийшло, що я також вступив до спілки. Потім нам допомагав і народний депутат Іштван Гайдош (голова ДСУУ 2002—2014 рр.), за підтримки якого ми перекрили шкільний дах.

З того часу я став головою районної організації та членом правління ДСУУ. У президії я курував регіони, де живе небагато угорців: це Свалявщина і райони Верхнього Потисся. У цьому окрузі було всього 4 середніх шкіл, 8 неповних середніх і десь 11 садочків, якими я займався. Допомагали їм: писали ґранти, надавали, де була потреба, матеріальну допомогу. Так було десь до 2012 року.

— Конфліктів із угорцями не було на Тячівщині? Мовних, культурних, національних?

— Слава Богу, ні. Навпаки, якщо шукали надійного і порядного працівника, то старалися брати угорців... Угорці дійсно завоювали повагу. І з 1974 року, відколи тут живу, проблем не бачу. Ми завжди помагали, де могли, і у відповідь теж отримували підтримку. І діти ніколи не робили собі проблеми з того, що один говорить українською, а інший — мадярською. Вони завжди знаходили спільну мову.

Так само і дорослі: серед місцевих дорослих жодного разу проблем теж не виникало. Я поважаю їх, вони поважають мене, і так веде себе кожен. Навіть не пригадаю ні одного конфлікту на національному ґрунті.

— А чим зараз ви, як голова регіональної організації ДСУУ, найбільше переймаєтеся?

— Протягом року у нас є багато культурних заходів, але за останні роки через пандемію трохи культурне життя притихло. Кожного року були співорганізаторами зустрічі угорців Верхнього Потисся (кожного року проходить в іншому населеному пункті), організовували пізнавальні поїздки по Закарпаттю, а згодом і в Трансильванію. Традиційними є виноградні та новорічні бали для наших містян. Ці заходи фінансує наша спілка.

А зараз наша основна турбота — це «мовний» закон, думаємо, як нам зробити так, аби не припинили вивчати більшість предметів угорською мовою. Бо це є «нашою фішкою». Наші студенти добре володіють українською мовою, їх батьки відправляють до нас, щоб удосконалити свої знання угорською мовою. Ця проблема нависає над нами, хоча ми маємо повну підтримку від нашого міського голови та від нашої громади. Думаю, якось подолаємо цю ситуацію.

Фактично вивчати українську мову почали з 1990-го року. Чому кажуть, що угорці краще знають російську ніж українську? Та тому, що до ’90-го року в школах вивчали російську мову; хлопці всі служили в армії, де спілкувалися тільки російською. Кожен чоловік пройшов цю школу життя. Поки що українську він не має де вивчити, а звинувачень чує чимало. Та дайте можливість вивчити її!

На жаль, нам дають програму таку ж, як і для українськомовних шкіл, знаючи, що дитина в нас часто іде в 1 клас, не знаючи мови взагалі. Це ж недобре! Коли ми запропонували почати вивчати українську за методикою іноземної — вони не зрозуміли нас і почали обурюватися: «Як це так — в Україні вивчати українську, як іноземну?!». Хоча мова йшла про методику... Киянам важко повірити в наші реалії, вони приїдуть, проведуть інспекцію чи знімуть передачу про життя угорських сіл і поїдуть. А ти поживи тут місяць — тоді побачиш, що тут є. І не тільки в одному селі поживи, якщо хочеш познайомитися зі становищем у Закарпатті. Бо приходить, зніме передачу і каже: «От, як живуть на Закарпатті!» Ну, чекай... Розумна людина розуміє: або він цілеспрямовано прийшов сюди, або він дурень! Я схиляюся до першого варіанту.

У нас нема розподілу: це українське, а це угорське... Діти з угорської школи спокійно навчаються в повністю україномовній музичній школі. Таких прикладів багато. Мій сусід-українець ніколи на угорську Паску не піде колоти дрова, не буде косити, шануючи мене і мої традиції. Так само і я, ніколи не буду важко працювати на господарстві, якщо Паска в мого сусіда. Це взаємоповага, на якій тримається наше суспільство. На мою думку, її варто зберегти...

Розмовляв Петро Гойс

Коментарі :


Додати коментар

 

 

 

Погода

Оголошення

Архів новин

Влада

Чи влаштовує вас влада в Україні?


Влаштовує
Не влаштовує
Мені однаково


Голосувати/результат